Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

не сказав похмуро, що час йому вже знову братися за газони. Від ранку й до полудня всі відчували щемке полегшення. Післяобідні заняття минали під акомпанемент шепотіння й бурмотіння. У кабінеті гувернанток майже не згадували про те, що знайшли Ірму. Між ними наче встановилась мовчазна згода: не зривати тонкий покров вигадки, що застилав неприємну правду — і лише директорка дозволила собі за зачиненими дверима кабінету холоднокровно поміркувати про цей виток подій. Насправді знайдення лише однієї з чотирьох зниклих означало погіршення ситуації в Коледжі.

Люди, які мають владу та сильний характер, зазвичай вміють давати раду з проблемами, заснованими на фактах. Якими б жахливими не були факти, з ними можна впоратися за допомогою інших фактів. Проблеми настрою й атмосфери, що їх у пресі називали «ситуаціями», тривожили директорку значно більше. «Ситуацію» не можна зарахувати до якоїсь категорії та знайтизаготовлену реакцію в картотеці. Атмосфера може виникнути за ніч із будь-якої причини чи взагалі безпричинно в будь-яких обставинах, де людей зводить разом щось незвичне. У Версальському палаці, у в’язниці Пентриджа чи в якомусь коледжі для юних леді, де випари прихованих страхів густішали й глибшали з кожною годиною.

Після ночі неспокійного сну директорка, заледве прокинувшись, уже відчувала тиск цих страхів разом із вагою металевих щипців для завивки на голові. Протягом довгих годин між північчю й світанком вона ухвалила непросте рішення змінити політику — дещо послабити дисципліну та додати трохи різноманіття в щоденну рутину. Для цього у вітальні для студенток швидко поклеїли червонясто-рожеві шпалери, а в довгій залі поставили велике фортепіано. Одного вечора з вікаріату Вуденда запросили преподобного Лоренса з дружиною, щоб він показав у залі слайди Святої Землі. Камінні полиці прикрасили найкращими гортензіями містера Вайтгеда, а служниці в чепчиках і складчастих фартушках подавали каву, бутерброди та фруктовий салат. Картина загалом була точнісінько така, як і годиться для вишуканого пансіонату на піку матеріального процвітання й освітнього добробуту. Та, попри це, тендітна місіс Лоренс поїхала додому з мігренню й занепала духом. Зайве було й відправляти випуск­ниць потягом у Бендіґо з гувернанткою на ранковий показ опери «Мікадо». Вони повернулися ще більш пригнічені, ніж доти: поки вони займали місця в першому ряду, люди в залі перешіптувалися й витріщалися. Вони відчули, що самі стали частиною вистави — акторський склад Загадки Коледжу — і ледь дочекалися, коли настав час повертатися.

Побачивши свій тактичний прорахунок, директорка постановила вжити інших, жорсткіших заходів: встановити суворіший контроль над вічно балакучим персоналом і запровадити правило, за яким не можна було нічого обговорювати групами без нагляду гувернантки. Тож на щоденній прогулянці в парах дівчата в літніх строях і потворних солом’яних капелюхах плелися уздовж Бендіґо-роуд у вимушеній, важкій тиші, мов арештантки під конвоєм.

Наприкінці семестру наближався Великдень. Літні квіти вже відцвітали, а якось уранці серед вербових заростей над струмком за будівлею з’явилися перші золотаві кольори. Директорку осінній сад тішив анітрохи не більше, ніж будь-якої іншої пори — для неї випещені газони та клумби були лише ознакою престижу. Насамперед вона цінувала акуратність — і неперервну зміну показних квітів, що ними крізь високий паркан могли милуватися перехожі з дороги. Листя, що тріпотіло на вітрі, опадаючи з деревця за вікном її кабінету, лише зайвий раз нагадувало про плин часу. Минув вже майже місяць із дня пікніка. Нещодавно місіс Епл’ярд провела кілька днів у Мельбурні, зокрема побувала в поліційному відділку на Рассел-стрит. Перше, що помітило її завжди сторожке око, — оголошення на дошці: «ЗНИКЛІ. ЙМОВІРНО, ЗАГИБЛІ» — а під ним детальний опис і три жахливі фотографії Міранди, Маріон і Ґрети Маккро. З друкованої сторінки на неї хижо вишкірялося слово «ЗАГИБЛІ». Старший детектив, із яким вона дві години розмовляла в задушливому кабінеті, сказав: так, можливо, дівчат викрали, підманули, обікрали — коли не гірше, — але це малоймовірно.

— А що ж може бути гірше, по-вашому? — запитала директорка крізь зціплені зуби, спітніла від страху й задухи.

Схоже, що їх іще можуть знайти у сіднейському борделі: у Сіднеї часом траплялося так, що дівчата з пристойних родин безслідно зникали. У Мельбурні таке бувало значно рідше. Місіс Епл’ярд здригнулася.

— Це були надзвичайно розумні й виховані дівчата, які б ніколи не потерпіли жодних загравань незнайомців.

— Ну, якщо вже ви про це, — прямолінійно сказав детектив, — більшість молодих дівчат не хотіли б, щоб їх зґвалтував п’яний моряк.

— Ні, я не про це. Я, звісно ж, не дуже обізнана з подібними речами.

Детектив барабанив по столу короткими пальцями, потемнілими від тютюну. Ті «ідеальні дівчата» — то сам диявол. Він закластися готовий був, що всі вони як одна мають на думці саму розпусту. Але вголос він спокійно сказав:

— Саме так. У таких обставинах це дуже малоймовірно. Однак у поліції ми мусимо розглядати всі можливі версії, коли трапляється така справа, де з часу інциденту не з’явилося жодної нової зачіпки. Якщо я правильно пам’ятаю, це було чотирнадцяте лютого.

— Саме так. День Валентина.

На мить детектив захвилювався, що жінці зараз стане недобре. Обличчя в неї вкрилося неприємними червоними плямами. Він