Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Настя тихо зайшла в офіс — у своєму улюбленому пальто кольору слонової кістки, з легким блиском в очах, але вже не тією самою «суворою леді», яка підкорювала всіх поглядом. Тепер — ніжна, впевнена, але вже з іншим світлом у собі.

На столі Влада лежала її заява — на декретну відпустку. Вона обережно поклала її, вклала туди маленький 

малюнок: крихітні пінетки, які намалювала в лікарні. І підпис: "Тепер у нас новий проєкт. Успіх гарантовано. — Настя."

Влад повернувся, коли вона вже стояла біля дверей:

— Ти серйозно? — Він підняв очі на неї, тримаючи заяву. — Навіть не поговорила зі мною?

Настя лукаво усміхнулася:

— А що, хтось ще має підписувати дозвіл на моє материнство?

— Ну, принаймні я, як директор, — хмикнув Влад і поставив підпис. — Але зараз… сідай на диван, люба. У мене перевірка — твій тато з інспекцією. І він не в гуморі. Такий собі... тест на виживання.

Настя округлила очі:

— Ти жартуєш?

— Ні. Він вимагає звітність, огляд відділу, і, здається, чекає, коли я запну сорочку. — Влад поправив ґудзики і зітхнув. — Хоча я вже точно в «сімейному колі», ага.

Настя всілася на диван у його кабінеті, поклавши руки на живіт.

— Бажаю успіху, Владиславе. Якщо що — я буду тут, насолоджуючись законною вагітною владою.

— І безкарною, — пробурмотів Влад і рушив до дверей, вже чуючи кроки Олександра Волкова, суворого, мов контрольна робота.

Перед виходом він озирнувся:

— Знаєш… Після цієї перевірки я теж іду в емоційний декрет. І то надовго.

Настя сміялася тихо, але щиро. Усередині вона знала: їхнє життя щойно почалося з нового аркуша.