Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Настя почула голос тата ще до того, як двері відкрилися. Грізний, спокійний, але з тим тоном, який не сплутаєш ні з чим — голос Волкова-старшого, батька, полковника у відставці й великого любителя справедливості.

— Де звітність за останній квартал? І чому в головному офісі не оновлено систему безпеки?

Настя зірвалась з дивану, як блискавка, вже на півдорозі до дверей:

— Татко!

Влад рвучко схопив її за руку:

— Не біжи сильно, прошу тебе. Подумай про нашого малого шибеника... або шибеницю.

Вона миттєво зупинилась, взявши його руку обома долонями.

— Я просто… я знаю, що він хвилюється. Але я теж хвилююсь за тебе.

Влад усміхнувся:

— Якщо ти поруч, я не боюсь навіть твого тата з перевіркою та гранатою в кишені.

Двері різко відчинились. У кабінет увійшов Олександр Волков, з холодним поглядом і чіткою папкою в руках. За ним — Микита, як охоронець, і Артур — із задоволенням у куточках губ. Настя вже встигла обережно дійти до тата і обняти його.

— Татко, я просто прийшла підтримати. Влад усе підготував. І він… він класно справляється.

Олександр підняв брову.

— Справляється? Побачимо. Якщо з тобою добре, то це найголовніше. Але я все одно перевірю його, як слід.

Влад стояв рівно, серйозний, але з легким викликом у погляді. Він зробив крок уперед і простягнув руку:

— Можу запропонувати каву. Або… план розвитку компанії на наступний рік?

Олександр трохи посміхнувся — буквально на долю секунди.

— І те, і інше. Але почнемо з кави. Для майбутнього дідуся з досвідом.

Артур підморгнув Насті:

— Ну, якщо він виживе після цієї перевірки — можна планувати весілля.

Настя засміялась:

— Тільки якщо тато не винесе вирок "ще зарано". 

Микита вже сидів на підвіконні, спостерігаючи за Владом, мов за учнем на іспиті.

Перевірка почалася. Але в повітрі вже витало щось більше. Не просто звітність — а прийняття. І, можливо, майбутнє.

Перевірка офісу під керівництвом Олександра Волкова йшла майже бездоганно. Влад відповідав чітко, команда трималась гідно — аж поки…

…до кабінету не постукала секретарка Марта, нервово переступаючи з ноги на ногу:

— Перепрошую, але… тут деякі працівники… вони вирішили бути «відвертими» з генералом.

Олександр нахмурився:

— Відвертими? Це добре. Хайзаходять.

Увійшли троє працівників із HR і два стажери з технічного відділу. Один з них навіть тримав у руках телефон.

— Пане Волков, — почав стажер із виглядом героя. — Ми просто хотіли сказати… Влад із вашою дочкою… ну… давно… як пара…

Другий додав:

— А ще… вони лишались уночі в офісі… хм… працювати... 

Третій голос, з HR:

— І ще… вона носить футболки з написом «Моя латиноамериканська гроза» — а це ж його прізвисько…

Мовчанка.

Олександр повільно зняв окуляри.

— Ви хочете сказати мені, що в цьому офісі мою доньку всі вважають… дружиною директора, і це не було офіційно озвучено?

Всі хором:

— Так… 

Він підвів брову:

— А ще хтось хоче розповісти мені щось «цікаве»? Може, дата зачаття мого онука також зберігається в CRM?

Стажери одразу похитали головами.

Влад важко зітхнув:

— Можна я поясню?

Олександр підняв руку:

— Ти мені все поясниш, але спершу...

Він повільно повернувся до всіх у кабінеті — включно з Артуром, Микитою і Настею, яка стояла ніби приголомшена:

— Всі знали, всі мовчали, всі робили вигляд, що нічого не відбувається. Це називається "професійна змова". Дякую. Особливо вам, діти мої. Ви просто чемпіони.

Настя пробурмотіла:

— Татко, ну це не змова…

Олександр:

— Ні. Це було шоу. А тепер дозвольте мені вийти. Поки не встиг когось перевести на облік військомату. Особливо тебе, Влад.

Влад (сухо, але з гумором):

— Якщо що, я вже маю форму. Можу сам прийти. Але я не відпущу вашу доньку. Ніколи.

Пауза. Потім Олександр важко видихнув… і нарешті видав:

— Якщо ти хочеш бути з нею — наступного разу, будь ласка, скажи це мені першим. А не офісу.

І вийшов, грюкнувши дверима.

Всі мовчали.

Микита прошепотів:

— Він майже погодився… правда?

Настя обняла Влада, хоч і трохи тряслась:

— Це був… прогрес. По-своєму.

Тишу після грюкання дверей прорізав Влад. Його голос був низький, твердий, з крижаною стриманістю:

— Ви троє — звільнені.

HR-менеджерка рипнула:

— Але Владиславе… Ми ж хотіли, щоб усе було відкрито…

— Ви вирішили, що особисте життя моє та Насті — це ваш спосіб “виділитись” перед генералом Волковим?
— Влад ступив крок уперед, а в очах виблискував вогонь. — Це була моя розмова. Мій вибір. Моя сім’я.
— Він затиснув кулаки. — І вам в цьому офісі більше нічого не світить.

Стажери зблідли. HR дістала телефон, щоб щось доводити, але Влад уже натиснув кнопку на міжкабінетному телефоні:

— Марто, підготуйте документи на звільнення трьох працівників з іменами...
— він глянув на бейджі, — ...Андрій, Олена і Тимур. Без відпрацювання.

Після його слів усі в кабінеті завмерли, але... настав інший звук — важкий вдих і слабкий стогін Насті.

Вона притулилась до шафи, рука на животі, обличчя поблідло.
— Настю?.. — Влад кинувся до неї. — Дихай… Настю, дихай…

— Влад… — прошепотіла вона тихо. — Я… не можу… Тато…

Олександр почув це навіть з коридору. Він кинувся назад у кабінет, побачив доньку в обіймах Влада й... забув про злість:

— Настюнька?.. Дитино, що з тобою?

— Біль… живіт… сильно…

— Викликай швидку! — закричав Влад. — Негайно!

Олександр обійняв дочку, опустившись поруч на підлогу, а Микита вже набирав 103. Артур кинувся за аптечкою, хоча знав, що марно — їй потрібні лікарі.