Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

ярлик від золотоординського царя. Його видав хан Менгу–Тимур після війни 1271 року, ставши «законним царем» для православного люду Золотої Орди. Тому при заснуванні Москви у 1272 році, першими спорудами були не ханські палаци, а церкви: «Спаса на Бору, Крутицкий Архиерейский Дом и Новоспасский монастырь». Москва з самого початку засновувалась як православний улус Золотої Орди. На її престолі сиділи тільки православні правителі. Згадаємо: Петро Ординський (син хана Берке), Кулхан (Іван Калита), Василь І (Тохтамиш). У пізніші часи: Петро III, Катерина І, Катерина II тощо.

Починаючи з 1397 року, в Золотій Орді розпочалася боротьба за владу між двома її складовими частинами — мусульманською та православною (християнською). І, цілком зрозуміло, що хан Тохтамиш, маючи дружні стосунки з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, звернувся до того по допомогу.

Уже «в 1398 году… Витовт (звичайно, з ханом Тохтамишем. — В. Б.) предпринял… большой поход в Дешт–и–Кипчак… Войска… дошли до Дона и разорили главное кочевье татар, называемое Ордой, захватив в плен много татар с их семьями и со скотом» [14, с. 179].

І хоча, по–суті Орда була розгромлена, але залишались її неподолані роди в заволзьких та зауральських степах — мангитські роди Едігея та усі мусульманські роди лівого крила Джучі–улусу.

У 1399 році відбулася чергова битва між військом, з одного боку, — Тохтамиша і Вітовта, а з іншого: мусульманською частиною Золотої Орди під проводом Едігея і Тимур–Кутлука, так звана битва на річці Ворскла. Битва була настільки жорстокою, що хани Золотої Орди, вигравши її, ще майже десять років вимушені були терпіти на чолі Московського православного улусу ненависного їм хана Тохтамиша та вести з ним постійні війни.

І хоча так звана московська історична наука розповідає про втечу Тохтамиша до Сибіру, та то лише «примеси лжи» для людей необізнаних. Бо саме за річкою Урал та в Заураллі знаходилися володіння знаменитого Едігея. Тож тікати в землі свого найлютішого ворога Тохтамиш ніколи би не став. А головне, там не було жодного роду, який би підтримував його.

Потужно і зухвало оббрехала московська історія свого володаря — хана Тохтамиша.

Тому подякуємо професорові М. Г. Сафаргалієву за його чесні слова:

«Источники, рисующие нам деятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли. И» указания историков Тимура невидно, где Тохтамыш вел переговоры с Тимуром…» [14, с. 181].

За свідченням давнього історика Ібн–Арабшаха, 15 (остання) битва між Тохтамишем і Едігеєм закінчилася перемогою Тохтамиша:

«Пятнадцатое сражение было не в пользу Идеку. Он (Идеку) был разбит и рассеян, обращен в бегство и прогнан. Тохтамыш стал единодержцем в царстве и очистился для него Деште Берке…» [14, с. 182].

За свідченнями давніх істориків і російських так званих літописних зводів хан Тохтамиш був убитий підступно. Ось що з цього приводу повідомив той же арабський історик Ібн–Арабшах:

«Скрывшийся в… степях Эдигей меж тем выжидал удобного момента. Узнав, что «он (Тохтамыш) один без войска (находится) в загородной местности», ночью напал на беспечного Тохтамыша, который «очнулся только тогда, когда бедствия окружили его, а львы смертей охватили его и змей копий да ехидны стрел уязвили его» [14, с. 182].

І далі:

«Ибн–Арабшах, записавший рассказ об убийстве Тохтамыша, не дает ни даты, ни места, где был убит Тохтамыш» [14, с. 182].

Так загинув один з найвидатніших князів (ханів) Московського улусу Тохтамиш, який володів улусом із 1392 року, прийняв православну віру і похований в Архангельському Соборі Московського Кремля з іменем князя Василя І (Дмитрійовича).

* * *

Не будемо розповідати про жорстокі чвари, що розгорілися на півдні Золотої Орди і точилися впродовж 1400–1419 років за верховну владу в державі між Едігеєм і його прихильниками та синами Тохтамиша (а у перші роки смути і самим Тохтамишем) і Великим Русько–Литовським князем Вітовтом, який їх підтримував.

Звернімо увагу, що впродовж перших років смути на троні Золотої Орди сиділи:

— Тохтамиш,

— Шадибек (ставленик Едігея),

— Джалал–ад–дін (син Тохтамиша),

— Булат–султан (ставленик Едігея).

У ці роки хан Тохтамиш неодноразово захоплював владу в Сараї та втриматись там не міг, бо не мав підтримки родів, які сповідували мусульманську релігію. Тому і бачимо, ще за життя Тохтамиша на золотоординському троні його старшого сина Джалал–ад–діна, у московському поданні — Зелені–Салтана. Певно той, за згодою батька, не прийняв православну віру саме з цієї причини. Що характерно, Джалал–ад–діна постійно підтримував у подальшому Великий Литовсько–Руський князь Вітовт у його намаганні закріпитися на золотоординському престолі. Джалал–ад–дін тричі захоплював престол держави.

Цікаво зазначити ось таке:

«Русские (московські. — В. Б.) летописи не указывают, куда скрылся Джелал–ад–дин после воцарения хана Булат–султана…» [14, с. 184].

І це не дивно. Бо ж не могли вони засвідчити після редагування їх Катериною II та її «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», що син хана Тохтамиша втік до свого Московського улусу.

А от арабський історик Ібн–Арапшах це міг собі дозволити. Послухаємо:

«Сыновья Тохтамыша разбрелись в (разныя) стороны: Джалал–ад–дин и Керимберди (ушли) в Россию, а Кубяк и остальные братья — в Сыгнак» [15, с. 471–472].

Не дивуймося, що московити, перекладаючи працю Ібн–Арабшаха, називають тогочасний Московський улус — Россией. Це їхня звичайна поведінка. Бо землі Київської Русі, вони у ті часи називали Литвою, у кращому випадку — Малоросією.

Професор М. Г. Сафаргалієв з цього приводу пояснив:

«Хотя русские (московські. — В. Б.) летописи и не сообщает о пребывании Джелал–ад–дина и Керим–Бердия в России (Московському улусі. — В. Б.), но возможность эта не исключена. Объясняя причины похода на Москву в 1408 году, Едигей в своей грамоте к великому князю подчеркивал: “…Слышанное нам учинилось таково, что Тохтамышевы дети у тебя, и того ради пришли есьми ратиею”» [14, с. 184].

Незважаючи на те, що лист Едігея сфальшований, бо, як свідчив російський професор С. Н. Валк «…русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века», проте треба визнати, що сам факт втечі синів хана Тохтамиша до Москви таки був. Це засвідчили арабські історики. Треба думати, що саме до батька втекли два сини Тохтамиша. Вірогідно, що хан Тохтамиш загинув 1408 року, захищаючи свою православну столицю. Тому що невідомі місце та рік загибелі хана, але у московському Архангельському соборі під тамгою роду Тохтамиша чомусь лежить так званий Василь І. Не могли ж бо московські князі