Читати книгу - "Безтілесна людина"

— Оце й усе? — запитала вона, важко дихаючи. — Це все? Це те, що не давало мені спати?

— Все, моя люба, — відповів Бернабі, схрестивши на грудях руки. — Я ж вам казав — нічого страшного. Я не збирався розповідати про це поліції. Але ви наполягли.

— Будьте уважні, Хедлі, — тихо мовив доктор Фелл і, поплескавши старшого інспектора по руці, прокашлявся. — Гм… Так… Ми теж маємо підстави цьому вірити, міс Грімо.

— Припустімо, все це правда, містере Бернабі, — зайшов Хедлі з іншого боку. — Ви були в таверні «Уорвік» того вечора, коли туди прийшов Флей?

— Був.

— Ви не пов'язали його прихід з минулим доктора Грімо, особливо після того, як він згадав про три труни?

— Відверто кажучи, пов'язав, — повагавшись, відповів Бернабі й махнув рукою. — Ми з Грімо поверталися з таверни разом. Я мовчав, але мені здавалося, що він сам хоче мені щось сказати. Потім ми сиділи біля каміна в його кабінеті і він пив багато віскі, хоч загалом робив це рідко. Я звернув увагу, що він весь час дивиться у вогонь, немовби на душі в нього важкий тягар.

— До речі, — раптом втрутився доктор Фелл, — ви знаєте, де він тримав свої особисті папери?

— Про це краще сказав би Мілз, — відповів Бернабі, кинувши на Фелла швидкий погляд. — Тут багато незрозумілого. Грімо міг би мати сейф, але, як мені, відомо, папери він тримав у бічній шухляді великого столу.

— Що було далі?

— Ми довго мовчали. Була та незатишна атмосфера, коли кожен хоче про щось заговорити, але не знає, чи не думає про те саме й другий. Я запитав: «Хто то був?» Грімо крутнувся на стільці, загарчав, мов собака перед тим, як загавкати, й відповів: «Не знаю. Минуло багато часу. Можливо, лікар. Він схожий на лікаря».

— Лікар? Той, що видав його у в'язниці за померлого від чуми? — перепитав Хедлі.

Розетта Грімо затремтіла й затулила обличчя руками. Бернабі відчув себе незатишно.

— Так… Розповідати далі? Потім він сказав: «Знову невеличкий шантаж!» Ви уявляєте співака, який виконує партію Мефістофеля в опері «Фауст»? Коли Грімо сперся зігнутими руками на бильця крісла, ніби збирався підвестись, і обернувся до мене, він був схожий на такого співака геть усім — підстриженою бородою, червоним від полум'я у каміні обличчям, зведеними бровами… Всім. Я сказав тоді: «Ну й що він може зробити?» Я хотів заспокоїти Грімо, а сам подумав, що свого часу звинувачення було, мабуть, значно серйозніше, ніж політичне. Грімо відповів: «Нічого він не зробить. У цього ніколи не витримували нерви. Він нічого по зробить».

— Ви хотіли знати все, — озирнувся довкола Бернабі. — Я не заперечую. Про це відомо всім. Грімо тоді запитав: «Ви мрієте одружитися з Розеттою, правда ж?» А коли я підтвердив це, він додав: «Дуже добре, одружуйтесь», і почав тарабанити пальцями по бильцю крісла. Я засміявся й сказав щось про те, що Розетта віддає перевагу іншому. Він запевнив: «Я все влаштую, друже».

— Отже, ви про все домовилися? — дивлячись на нього, суворо запитала Розетта.

— О Боже! Та почекайте хвилину! Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Мене запитали, я відповів. Наприкінці він попросив мене тримати язика за зубами, хоч би що з ним сталося…

— Чого ви не зробили…

— Виходить, не зробив! — Бернабі обернувся до них. — Я розповів усе, що міг, джентльмени. У п'ятницю він, забираючи картину, дуже поспішав, і це мене здивувало. Але мені було наказано триматися від усього якнайдалі, що я й зробив.

Хедлі мовчки дописав сторінку в своєму записнику й поглянув на Розетту. Дівчина сиділа на канапі, підклавши під лікоть подушку. Під хутряним пальтом на ній була темна сукня, але капелюшка вона не мала, і довге світле волосся та широке обличчя добре пасували до розкішної червоно-жовтої канапи.

— Я знаю, — звівши тремтячу руку, попросила вона уваги, — ви збираєтесь запитати мене, що я про це думаю — про батька і взагалі про все. Це знімає з меле важкий тягар. Усе надто добре, щоб бути правдою. Боюся, хтось усієї правди не каже. Мені належить поважати батька за таке. І я рада, що в ньому сидів диявол. Звичайно, якщо він був злодій, — вона усміхнулася, — то ви не станете звинувачувати його за те, що він мовчав, чи не так?

— Я хочу запитати вас про щось інше, — почав Хедлі, здавалося, приголомшений такою її відвертістю. — Мені хотілося б знати, чому ви завжди відмовлялися, а сьогодні раптом вирішили прийти сюди з містером Бернабі?

— Щоб порозумітися з ним, звичайно. Крім того, мені хотілося чогось випити… Знаєте, коли ми побачили те пальто з плямами крові… — Помітивши, як у всіх змінилися обличчя, дівчина замовкла.

— Коли ви побачили що? — перепитав Хедлі після тривалої паузи.

— Пальто з плямами крові на підкладці спереду, — відповіла вона. — Я… е-е… я про це не згадувала? Ну, ви збили мене з пантелику. Не встигли ми зайти сюди, як ви накинулися на нас, мов… мов… Атож. Джером побачив те пальто, коли вішав своє.

— Чиє то пальто?

— Нічиє. І це дуже дивно. Доти я ніколи його не бачила. Та воно в нашому домі нікому б і не підійшло. На батька надто велике, крім того, воно з твіду, а він здригався від самого вигляду твідового пальта. Стюарт Мілз у ньому потонув би. На старого Дреймена, воно, може, й не дуже велике. Зовсім нове, наче його ніхто ще й не надягав.

— Я розумію, — промовив доктор Фелл, надувши щоки.

— Що ви розумієте? — запитав Хедлі. — Нічогенька собі історія! Ви говорили Петтісові, що бажаєте крові. Ось і маєте кров. З біса багато крові. І вся в дивних місцях. Що ви на це скажете?

— Я розумію, — повторив доктор Фелл, — звідки була кров на піджаку в Дреймена вчора ввечері.

— Гадаєте, він надягав те пальто?

— Ні, ні! Пригадуєте, що сказав вам сержант? Він сказав, що напівсліпий Дреймен кинувся, спотикаючись, униз і довго шукав своє пальто й капелюха. Дреймен притулився до того пальта, коли кров була ще свіжа. І не дивно, що він не міг зрозуміти, звідки в нього на піджаку плями крові. Хіба це не відповідь на запитання?

— Будь я проклятий, ні! — заперечив Хедлі. — Дістаємо відповідь на одне запитання, а виникають двоє інших. Ще одне пальто. Ходімо! Негайно їдьмо туди! Якщо ви поїдете з нами, міс Грімо, й ви,