Читати книгу - "Будь дивом"

Але якщо це вас не зупиняє, може, зупинить іспанське прислів’я: «Хто пліткує з тобою, той пліткує і про тебе». І це лякає.

Ти ніколи не усвідомлюєш, який ти насправді пліткар, доки не спробуєш зупинитися. Спочатку намагаєшся «впіймати» себе щоразу, коли дозволяєш собі зауваження щодо людини, яка тобі справді подобається. Потім забороняєш собі пліткувати про людей, які тобі не до вподоби. І нарешті розумієш, що тобі некомфортно, коли хтось починає про когось пліткувати.

Це нагадує відмову від куріння. Люди, які раніше викурювали пачку цигарок на день, відмовляються від цієї звички, а потім дратуються щоразу, коли відчувають дим чужої цигарки.

Плітки — це звичка, від якої дуже важко відмовитися. Коли когось «опускаєш», почуваєшся вищим — і це триває секунд п’ять.

Спробуй зупинити це. Я сіла на «дієту без пліток». Якщо ти переконаний або переконана, що кинути курити складно, спробуй припинити пліткувати. Ти навіть не уявляєш, наскільки сильною є твоя залежність, доки не почнеш утримуватися від пліток. Відмовитися від п’яти негативних думок важче, ніж позбутися кількох зайвих кілограмів!

Наприкінці першого тижня я зазнала ганебної поразки. Я просто не могла не розповісти подрузі про те, що думаю з приводу виховання дітей нашою спільною знайомою. І не втрималася від зауваження, що жінка у великому барвистому светрі дуже нагадувала святкову коробочку.

Якби ж то Фельд винайшов спеціальний пластир, завдяки якому в нашу кров потрапляли б позитивні думки — і рухалися до нашого мозку. Я міркувала над тим, щоб одягти гумовий браслет на зап’ясток і смикати його щоразу, коли кажу щось на кшталт: «Який дурнуватий вигляд має чоловік, що зачісує тонке, мов зубна нитка, пасмо волосся на своєму лисому черепі!» Та який там браслет… У мене рука відпала б!

Можливо, я народилася критиком, адже у великій родині «вижити» може лише найдотепніший. Доводиться розвивати в собі вміння сміятися з інших — особливо коли зростаєш серед старших братів і сестер, які кажуть, що тебе всиновили, або ж хочеш відігнати від себе молодших — бо інакше, якщо не будеш злою, вони бігатимуть за тобою хвостиком.

Батько всіляко боровся з лихослів’ям. Єдиний телефон у нашому домі — а в родині було одинадцять дітей — стояв на його письмовому столі у вітальні. Щоразу, коли тато чув, що я погано говорила про тих, хто був популярнішим за мене (у старшій школі це були майже всі дівчата), він казав: «Це погано». І досить голосно — щоб людина на другому кінці теж це почула. У ще гіршому разі він міг спитати: «А ти змогла б сказати їй це у вічі, якби вона стояла перед тобою?»

Мама мені не допомагала. Вона давала настанови: «Якщо не можеш сказати про людину доброго слова, краще взагалі мовчати». Ох, матусю, якби ми обрали цю філософію, то нагадували б ченців, які дотримуються обітниці мовчання.

Я не одна така. Просто визнай це. Зізнайся — тобі ж приємно трішечки попліткувати? Це одне з маленьких гріховних задоволень нашого життя.

Щоб трохи себе виправдати, скажу, що я не настільки погана, як деякі люди, котрі починають кожне речення зі слів: «Не знаю, правда це чи ні, але…» Принаймні я дотримуюся певних стандартів. Плітка має бути правдивою, щоб я могла передати її далі. У мене є репутація, яку я ціную. Хто захоче слухати брехливу плітку?

Ось такими були мої — насправді дуже низькі — стандарти, аж поки добрий рабин не дав мені «їжу для роздумів». Корисну, як брюссельська капуста, але ж і смачною її не назвеш. Він запропонував мені оті три запитання, які варто поставити собі, перш ніж я розкрию рота. Більша частина того, що я кажу, не витримує вже другого з них.

Я не впевнена, що зможу ось так обмежувати себе повсякчас, та принаймні я скоротила обсяги. Протягом другого тижня «дієти» моє мислення все ще тяжіло до критики, однак я створила внутрішню кнопку «редагувати». Замість того щоб випускати назовні кожну думку, що збиралася видутися з мого рота, як булька жувальної гумки, я почала робити невелику паузу. І в цей час моя свідомість прокидалась і казала: «Не роби цього».

На третьому тижні мій розум заповнили позитивні думки, і тільки дві з кожних п’яти негативних думок діставалися до мого рота.

«Дієта» не була ідеальною, але я відчуваю неабияке полегшення.

Урок 35

Не бери до серця. Бери до душі

Одного разу мені зателефонувала моя подруга Вероніка. Вона сказала, що хоче надіслати мені факсом статтю, у якій ідеться про 27 способів жити духовним життям. Чекаючи на факс, я думала про те, що може бути в цьому переліку. Мабуть, якісь старі стандарти — наприклад, молитва з чотками, читання Біблії, відвідування церкви, благодійні пожертви, регулярні зустрічі з духовним наставником.

Або ж автор піде містичним шляхом трішечки далі — і запропонує прокидатися на світанку, щоб співати псалми, поринути у твори Томаса Мертона, Мартіна Бубера або Румі, слухати грегоріанські співи або ж на місяць заховатися від світу в якомусь молитовному притулку.

Отримавши список, я двічі перечитала супровідний лист, щоб переконатися, що це саме той факс. У статті, що називалася «27 способів жити духовним життям щодня» й була опублікована в газеті «Utne Reader», не було жодної з моїх думок. Список у публікації мав заголовок «Цінності та думки» і складався з цитат із різних книжок.

Зокрема, там ішлося про дуже прості речі. Наприклад, пробудження. Хіба це не даність? Так, але ж є різниця між «прокинутись» і «пробудитись». Прокинутись — це коли бурчиш у ліжку і скаржишся: «Боже, ранок настав!» А пробудження — це коли вітаєш новий день: «Доброго ранку, Боже!» Я згадую про це щоразу, коли виникає спокуса втретє вимкнути свій будильник.

Була ще порада гратися з дворовим собакою. Собаки — справжні майстри дзену. Вони знають, коли треба їсти, спати, полювати й розслаблятись. Інша ідея — відкривати двері, коли в них дзвонять. Звучить просто, але більшість із нас просто не відчиняють двері, коли незнайомець просить підписати петицію, збирає пожертви на розвиток музичного гурту або пропонує буклет про його шлях до Бога. Вітай незнайомця, який подзвонив у