Читати книгу - "Пророчиця"

Так міркував Сергій, поки йшов у темряві від будинку до машини, де на нього чекали Круть і Верть.

— Ну? — запитав Геннадій, коли Горілий вмостився ззаду.

— Гну! — відповів Сергій у тон.

— Так бігом гни, — вставив Анатолій.

— А ви сьогодні цілий день вошкалися — нічого? Де ваше «бігом»?

У відповідь нічого не прозвучало, і Горілий вирішив поки не гарикатися з Толею-Геною, відразу перейшов до справ.

— Коротше, пробний камінець я закинув, кола по воді пішли широкі. Точно щось буде, причому — години за дві максимум. Слід попасти цю солодку парочку. Непогано було б іще послухати, про що вони теревенять зараз…

— Ніхто не попереджав, — зазначив Геннадій. — Техніка — не проблема.

— Та ясно, сам не знав, — зітхнув Горілий. — Значить, сидіть отут, очей із будинку не зводьте. Раптом що — по ситуації, але без крові. Мені шумніть за найменших змін.

— Що значить… Зібрався кудись? — здивовано запитав Анатолій.

— А чому так здивовано? Не з вами ж мені тут киснути, я вже за день своє відкиснув. Є одна справа, але я швидко. Тачку зловлю, гроші ж видали…

Не чекаючи, поки Толя-Гена почнуть домагатися пояснень, Горілий швидко вибрався з машини.

Центральне шосе тут зовсім поруч. Таксівки їздять регулярно.

Без свічок, освітлена двома електричними лампочками, знайома однокімнатна квартира мала убогий вигляд.

— Здаєте, значить, — перепитав Горілий хазяїна, худого мужика років за п’ятдесят.

У своїй старій, застебнутій до підборіддя китайській куртці та викопній лижній шапочці типу «півник» він видавався реліктом початку минулого десятиліття, безробітним ветераном підприємства колись усесоюзного значення. Образа на весь світ так і лишилася в очах цього чоловіка, як і оцей ось «півник» на голові, невідомо як збережений і полинялий від двох десятиліть прання.

— Не можна? — похмуро запитав «півник».

— Можна. Квартира ваша?

По правді кажучи, Сергій підозрював: Олеся таки не живе тут, серед мінімуму старих меблів, у абсолютно незатишному помешканні. Але він припускав — вона використовує квартиру як такий собі кабінет для прийому відвідувачів. Тепер же з'ясовується: пророчиця найняла її в цього «півника» усього за три тижні до того, як Галина, за її словами, відправила до неї Миколу Коваленка.

— А що таке, шановний?

— Та нічого особливого… шановний… Просто минулого тижня я зустрічався тут з однією жінкою. Звуть Олеся, прізвища не знаю. То вона дала зрозуміти, що тут мешкає…

— Динамо, значить?

— До чого тут динамо?

— Ну, продинамила тебе, брат, та падлюка.

— О! Відразу падлюка?

— А як! — «півник» не говорив — випльовував слова. — Сучка така! Я без того збитки терплю! Піди здай зараз хату, здай! То перебирають, то торгуються… Ну, ця ніби погодилася на півроку… Я їй кажу: на менше я не здаю, хочеш добу чи дві — паняй оно в гостиницю!

— Її Олеся звали?

— Наче… Мені хрін різниця… На «о» так точно…

Це Круть і Верть іще вдень пробили власника за названою Горілим адресою, потім роздобули його домашній телефон. Сергій перевірив обережно, боявся налякати Олесю — хтозна, ким доводиться їй той, на кого квартира записана. Виявляється — ніким. Вірніше — ворогом, нажила собі…

— Куди ж ця, котра на «о», поділася?

— Провалилася б крізь землю, гадина така… Домовилися ж на півроку, вона аванс дала за два місяці, як годиться. А тут позавчора дзвонить: давайте гроші за місяць назад, я пожила, тепер обставини помінялися… Знаєш, що сказала, коли я гроші не захотів повертати?

— Звідки ж…

— Прокляну! — «півник» зробив великі очі.

— Отак, — швидше сам до себе, ніж до «півника», промовив Сергій. — І документів її ви не бачили? Може, паспорт із реєстрацією?

— Для мене документи — ось! — витягнувши з кишені зім’яту п’ятигривневу купюру, «півник» розпрямив її, витягнувши руки перед собою. — Во! Тут і підписи, і печатки, і реєстрації, і фотографії! Де я тепер квартиранта знайду? Кільком людям відмовив!

Замуркотів телефон Горілого.

— Знайдеш, — запевнив «півника» розчарований Сергій.

Телефон знову муркнув.

Горілий приклав трубку до вуха.

— Так, — новини змусили його забути поки про «півника». — Отак, значить, — глянув на годинник — відтоді як він поїхав сюди, лишивши Крутя й Вертя в засідці, минуло заледве півтори години. — Ви де? Наздожену, наздожену, тримайте зв’язок. І їх тримайте, все, погнав я.

«Півник» навіть не збирався розуміти, що довкола нього відбувається.

— Так тобі не хата потрібна?

— Жінка мені потрібна, дядя. Яка в цій хаті ще три дні тому жила.

В тому, що вона справді тут мешкала, Горілий уже не був такий упевнений.

— А чого голову морочиш?

Горілий пішов до дверей.

— Е, чуєш, — запитав навздогін «півник». — Нікому з твоїх знайомих хата не потрібна? Беру недорого, чуєш?

— Зроби тут ремонт, дядя. Хоч косметичний, — порадив Сергій, беручись за дверну ручку. — І посвяти перед тим про всяк випадок… Чи після того.

— Кого посвятити?

— Квартиру цю, дядя. Попа позви, хай кадилом помахає.

— Для чо’о?

— Тобі квартирантка на хату поробила.

— Серйозно?

Горілий уже виходив, не бажаючи далі продовжувати розмову, говорив це спересердя, не знаючи, на кого зараз злитися, і «півник» тільки вигукнув:

— Допоможе?

— Це як вірити будеш.

Останні слова Сергій говорив уже голосно, бо стояв біля ліфта.

Його вів мисливський азарт.

Не відомо, чим закінчиться сьогоднішня ніч, але його розрахунки почали справджуватися: за півгодини потому, як він пішов, Галина Коваленко й Олег Позняков швидко вийшли з дому назустріч викликаному таксі, завантажили в багажник квадратну дорожню сумку і кудись подалися.

Анатолій запевняв: «хвоста» не помітили, бо дуже квапилися. Припустив — на вокзал. Це все нагадувало поспішну втечу.

Не помилилися — втікачі доїхали до вокзалу.

Поки Горілий мчав туди на таксі, події набули не просто стрімкого, а й зовсім несподіваного повороту: парочка просто на очах у Крутя й Вертя потовклася трошки біля каси, а тоді запросто вийшла на перон і ось уже вантажилася в поїзд на Москву — всі поїзди в російському напрямку ставали в Конотопі. Зупинити процес у Толі-Гени не було жодної можливості: поки Анатолій дзвонив Горілому, який у цей час перебував за три хвилини їзди від вокзалу, поїзд іще стояв, усі вони стоять щонайменше двадцять хвилин. Та біготня по пероні, від перону до машини, чекання Сергієвої появи, коротка військова нарада, нарешті —