Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

військових спеціалістів і для активних підстаршин, тобто для тих, хто служив в армії за контрактом. Зокрема, булавний старший десятник на четвертий рік служби мав отримувати щомісяця 90 корон, через шість років – 110 корон. Визначено платню летунам, яким належало отримувати доплату до основних окладів залежно від посади: пілотам-старшинам – 190 корон, підстаршинам – 150 корон щомісячно; технікам-старшинам – 190 корон, іншим спеціалістам – 120–190 корон. За здійснення польотів додаток летунам становив корону за два кілометри відстані, за знищення ворожого літака винагорода складала 1000 корон, за випробування кожного літака – 100 корон. Грошові виплати здійснювалися регулярно. Гідне подиву є те, як уряд в умовах війни, маючи для поповнення державної казни лише Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, знаходив можливості фінансово утримувати понад стотисячне військо.

У армії організовано інтендантську службу, яка забезпечувала харчування особового складу. 5 грудня 1918 р. у постанові військового відомства було визначено норми продуктів для вояків. 21 лютого 1919 р. оприлюднено ще одне розпорядження, в якому встановлено новий пайок для всіх військовослужбовців: 300 г м’яса, 200 г крупи, 500 г хліба, а також кава, цукор, масло, цигарки або 20 г тютюну для стрільців і підстаршин та двадцять цигарок і 20 г тютюну – для старшин. Для фронтовиків пайок безпосередньо збільшували інтендантські служби бойових частин залежно від наявності харчів, а для ув’язнених продуктову норму зменшували. Інколи старшинам дозволяли замість харчів отримувати гроші. Водночас збільшено норму харчування для поранених і хворих військовиків у шпиталях, зокрема для тих, кому потрібно дотримуватись дієти, – до однієї корони щоденно, незалежно від військового звання і категорії.

Великий резонанс викликало розпорядження від 10 березня 1919 р. військового відомства про забезпечення продуктами харчування сімей старшин і активних підстаршин. У документі зазначено, що інтендантські служби окружних військових команд зобов’язані видавати родинам військовиків денний пайок, до якого входили: 150 г м’яса, 100 г круп, 200 г борошна, півкілограма картоплі та інше кожному. Визначали також порядок забезпечення, вели облік виданого, замість продуктів можна було брати гроші[292].

У вирі українсько-польської війни

Битва за столицю 1—22 листопада 1918 р

Українці не сподівалися, що полякам-військовикам і цивільним «орлятам» вдасться так швидко оговтатися і вже до кінця першого листопадового дня домогтися певного успіху. Втім, нічого дивного у цьому не було. По-перше, у місті Львові вони становили більшість. Поляки – мешканці міста, їхні жінки і діти підтримували своїх бойовиків, деякі з них брали участь у вуличних сутичках. По-друге, полякам вдалося швидко об’єднати військові сили міста, основу яких склали три формації: Польська військова організація – колишні леґіонери бригади Пілсудського, Польський допомоговий корпус, провідником якого був Владислав Сікорський, складався з жовнірів і старшин на той час розформованого корпусу; Польські військові кадри, до яких горнулися різні товариства – «Сокіл», «Ґвязда», «Скала», а також молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво здійснював сорокачотирирічний граф Александр Скарбек – лідер польського національно-демократичного руху в Галичині.

31 жовтня пополудні представники цих організацій провели таємну нараду в будинку на Личаківській[293]. Там і було вирішено об’єднатись під проводом капітана Неслава Мончинського. Згідно з планом, який враховував незначну кількість військових сил, полякам належало забарикадуватись на заході, встановивши контроль над головним залізничним вокзалом. Пополудні 1 листопада південно-західну частину міста також заполонили польські бойовики. У кількох місцях відкрилися пункти набору добровольців, які реєстрували по 200–300 жовнірів щоденно. Надвечір наступного дня польські загони зайняли райони Політехніки, собору св. Юра, костелу св. Єлизавети, оточили головну пошту, цитадель. Зростанню їхньої активності сприяла діяльність польських політичних партій у Львові, які 1 листопада утворили Польський комітет народовий. У першому зверненні до населення комітет закликав «усіх боєздатних поляків до зброї».

У цей тривожний час супротивники вирішили, врешті-решт, сісти за стіл переговорів. 2 листопада у Торгово-промисловій палаті з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганкевич, Л. Цегельський, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Але мирні пропозиції українців – державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків і євреїв у Галичині – поляки відкинули. Втім, незважаючи на протиріччя, сторони опублікували спільну відозву до населення із закликом до злагоди. Наступного дня вона з’явилася трьома мовами на мурах.

І хоча перші листопадові дні загрожували вогнем війни, далеко не всі сприймали її серйозно. Саме тому половина стрілецтва спокійно розійшлася по домівках, а на тривожні заклики Вітовського до міських і повітових комісарів якнайскоріше надіслати поборовців на захист столиці, відгукнулися лише Золочів, Щирець і Кам’янка-Струмилова. Тим часом становище українських військ погіршилося. Вітовський був шокований, коли начальник штабу Сень Ґорук повідомив: у лавах залишилося лише 648 стрільців і старшин. Про спроби ліквідувати хоча б головні ворожі вузли опору навіть не йшлося.

Годі було втримати Головний двірець, за який одразу ж почалася завзята боротьба. Для його оборони було виділено лише два десятки стрільців – грубий прорахунок командування. Бо коли Мончинському стало відомо про наявність на складах Чернівецького двірця великої кількості зброї, він вислав туди сильний загін. Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже під вечір 2 листопада полякам вдалося зайняти головний вокзал. Отже, ці дні відзначалися зростаючою їх активністю. Вітовський усі свої надії пов’язував з полком УСС. Та січовики забарилися. Залізничники, майже виключно поляки, стримували рух ешелонів з Чернівців і саботували всі розпорядження командира полку Букшованого. Тож лише 3–4 листопада транспорти січовиків прибули до приміської станції Сихів. У надзвичайно складній ситуації Вітовський не витримав нервової напруги і звернувся до К. Левицького із заявою про відставку. Саме тоді до Львова прибув 36-літній отаман Гриць Коссак, колишній народний учитель з Дрогобиччини, відомий громадський діяч, співорганізатор товариства «Січові Стрільці». У роки світової війни Коссак спершу командував куренем, а з 1915-го – легіоном УСС. Військовим комендантом Львова призначили 56-річного полковника Миколу Мариновича[294]. Однак Г. Коссак не зумів вдало використати сили новоприбулих усусусів. Коли чотири сотні стрільців, кулеметна сотня, чета мінометників під командуванням сотника Букшованого швидко вивантажилися, готові виконати бойові завдання, їх ніхто не зустрів. Не маючи інформації про становище в місті, сотник приступив до виконання застарілого наказу командування, який передала кольпортерка (розповсюджувач) однієї з львівських газет. Спочатку, щоправда, вони без втрат розгромили польський гарнізон Персенківки. Тоді сотні розділилися. Група Букшованого без перешкод зайняла Цитадель, вибила поляків з трамвайного парку і навколишніх кварталів. Інша група зав’язала бій за Головний двірець. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків, запропонувавши перемир’я. Поки велися переговори, до них надійшла допомога. Українських парламентарів