Читати книгу - "Лють"

У тюрмі Джон відкрив для себе, що він розумний. І це усвідомлення прийшло до нього не від марнославства. То було щось схоже на епітафію, надгробну промову по людині, якою він міг стати. Він розумів складні формули, математичні рівняння. Йому подобалося вчитися. Іноді він майже фізично відчував, як росте в голові мозок, а коли розв’язував задачу чи особливо складний графік, то почувався, наче марафон пробіг.

І тоді приходила депресія. Його батько мав рацію. Вчителі мали рацію. Пастор мав рацію. Йому слід було чимось зайнятися. Йому слід було — коли мав таку можливість — змусити свій розум працювати й будувати своє життя. А тепер що він мав? Кому було цікаво, що ти найрозумніший засуджений убивця в усій тюрмі?

Бували ночі, коли Джон лежав у ліжку з розплющеними очима і думав про свого батька, про те, яка відраза читалася на його обличчі того єдиного разу, коли він навідав сина. Під час ув’язнення Джон дізнавався потроху й про інші боки життя. Хай там який поганий був Річард, він ніколи не піднімав на Джона руки, на відміну від батьків інших ув’язнених. Його батько був недбалим, та не жорстоким. Він ніколи його не мучив. Ніколи не бив так сильно, щоб відмовила легеня. Ніколи не приставляв синові пістолета до скроні й не казав: обирай — або ти даєш посмоктати одному старому збоченцю, щоб тато одержав свій пакетик наркоти, або отримаєш кулю в голову.

Минали роки, й Джон адаптувався. Тюрма вже не здавалася йому такою нестерпною. Дні тяглися нескінченно довго, та він навчився бути терплячим, бо знайшов у собі сили відсиджувати свій термін. Шанс вийти умовно-достроково замаячив перед ним на десятому році ув’язнення і потім з’являвся регулярно, через кожні два роки. Йому лишався тиждень до шостого слухання комісії з УДЗ і півтора року до завершення двадцятидворічного терміну, коли Річард вдруге і востаннє відвідав сина в тюрмі.

У кімнаті для побачень Джон очікував побачити Емілі, тож дивився на ворота металошукача в надії, що зайде вона, коли перед очима в нього виріс Річард.

— Тато?

Річард презирливо скривив губи: це слово йому не сподобалося.

Джон насилу його впізнав. На голові в батька була копиця сивого волосся, досі пишного й густого, яке різко контрастувало з засмагою на обличчі. Він, як завжди, був стрункий і підтягнутий. Річард вважав ожиріння ознакою лінощів і був поведений на здоровому способі життя ще задовго до того, як ця одержимість охопила всю націю.

Емілі розлучилася з Річардом через рік після того, як Джону винесли вирок, але жити під одним дахом вони перестали ще того дня, коли Джона заарештували. Річард не пішов на слухання, не заплатив ні цента за синів захист, відмовився свідчити на його користь.

— Врешті ти це зробив, — сказав Річард, не сідаючи за стіл, а нависаючи над Джоном. Його несхвалення й огида проливалися на сина літнім дощем. — У твоєї матері остання стадія раку грудей. Врешті ти вбив і її.

Через тиждень Джон сидів перед комісією з УДЗ, дивився кожному з її членів по черзі в очі й розповідав, як він нарешті усвідомив, що йому нема кого звинувачувати у своєму ув’язненні, крім себе самого. Він ненавидів Мері-Еліс Фінні. Він заздрив, що вона така популярна, що в неї друзі, статус. Він був наркоманом, але це не виправдання. Кокаїн лише притуплював його гальмівні інстинкти, здатність розрізняти добро і зло. Після вечірки тієї ночі він стежив за нею до самого її дому. Вліз до неї в спальню й брутально зґвалтував. А коли почав відходити від дії кокаїну, то усвідомив, що накоїв, і холоднокровно її вбив та понівечив тіло, щоб усе мало вигляд, наче її вбив незнайомець-психопат.

Його справа була навдивовижу чистою. Джон був зразковим ув’язненим, мав за плечима лише два порушення, та й тим було понад десять років. Він відвідував усі курси, що пропонували в тюрмі: «Вплив на жертв», «Насильство в сім’ї», «Виправне мислення», «Вихід з депресії», «Посттравматичний стрес», «Як давати раду життєвим негараздам», «Навички спілкування», «Керування гнівом», «Фокус-група» і «Контроль тривожності». Він отримав атестат, ступінь бакалавра і вже наполовину подолав наступний освітній етап, коли поправка до Закону про злочини 1994 року заборонила ув’язненим отримувати федеральні ґранти на освіту. Джон працював на добровільних засадах у тюремному шпиталі, де викладав правила невідкладної допомоги й базової гігієни іншим ув’язненим. Відвідував практичні заняття з садівництва та городництва, з куховарства. У листі, складеному Джоном і долученому до його справи, йшлося про те, що його мати хвора і він хоче поїхати додому й бути поряд з нею так само, як вона була поряд із ним усі ці роки.

Офіційне повідомлення про його умовно-дострокове звільнення прийшло 22 липня 2005 року.

Емілі померла на два дні раніше.

Розділ 17

6 січня 2006 року

Кузен Вуді. Крутий, популярний. У гаражі в нього стояв тренажер, і він більшу частину дня проводив, качаючись і курячи дур. Груди в нього були накачані, на животі проступали кубики, до паху спускалася смужка волосся. Дівчата висли на ньому, наче плющ по дереву. Він їздив на новісінькому сріблястому «мустанґу» з похилими задніми дверима. Змушував малоліток у школі приторговувати його наркотою, щоб у нього в кишені завжди водилися грошенята. Його овдовіла мати дуже успішно керувала власною юридичною конторою, завжди працювала допізна, завжди залишала сина самого. Містера «Ходімо нагору», містера «Хочеш курнути?», містера «Просто втягни у ніс».

Крутий кузен Вуді.

Ось уже два місяці Джон стежив за Вуді, паркуючи «фейрлейн» на станції «МАРТА» в Інмен-парку, бо бензин був надто дорогий, щоб використовувати його для потреб, не пов’язаних зі справою. Ось як Джон називав це подумки: справа. Він був генеральним директором компанії «Вбережи Джона від тюрми», клятим головним бухгалтером, віце-президентом і секретарем — усе в одному.

Від початку Вуді, сам того не знаючи, всіляко сприяв Джону, щоб той міг за ним стежити. Він завжди залежав від своїх звичок, і його доросле життя, як виявилося, не відрізнялося від юнацького. Джон міг би звіряти за ним годинника. Щодня він ішов на роботу, після роботи одразу йшов додому, цілував дружину, якщо вона була вдома, вкладав спати малого, а потім до кінця вечора всідався перед телевізором. Упродовж першого тижня він робив це щовечора,