Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

прудко. Я знаю, як то робиться: обертаєшся шпаркими ривками, за кожним обертом пірнаючи головою йому під руку. Він і не стямиться, як ті його пальці, що полонили мене, самі опиняться в полоні. Це надзвичайно дійовий засіб. За двадцять секунд, відколи я закручуся, кров цирконе йому з пучок, тендітні жилки порозриваються, а м’язи й нерви почавляться та пошматуються на страхітливий гамуз. Спробуйте це якось, коли хто вхопить вас за комір. Та вважайте, крутіться швидко — дуже швидко, як блискавка. І ще, глядіть, обертаючись, прикривайтесь; прикривайте лице лівою рукою, а живіт — правою. Бачте, той може спробувати впинити вас добрим стусаном вільної руки. І ще: крутіться від тої вільної руки, а не до неї. Удар навздогін зроду не буде такий дошкульний, як удар назустріч.

Той гицель так ніколи й не дізнається, як я мало не допік йому до живого. Врятувало його тільки те, що вони не збиралися мотлошити мене. Коли ми підійшли досить близько, він гукає, що впіймав мене, і вони подають паровозові гасло рушати. Нас проминає паровоз і три сліпні. Тут провідник та другий гицель вискакують на поїзд. А мій тримає мене й далі. Я бачу, до чого це. Він намірився дотримати мене, аж поки надійде хвіст поїзда. Тоді він почепиться, а я лишуся стручений під укіс.

Але поїзд бере прикро з місця: машиніст швидкує, аби надолужити згаяний час. Та й поїзд це довгий. Він іде вже дуже шпарко, і я знаю, що гицель тривожно прицінюється до швидкості.

— Думаєш, іще сядеш? — питаюся невинним тоном.

Він відпускає мій комір, кидається бігти і вискакує на поїзд. Ще має прокотитись кілька вагонів. Він це знав і лишається на приступці: витягає шию та слідкує за мною. В цей момент я вирішую, що робити далі. Почеплюся на останній тамбур. Я знаю, що поїзд жене хутко і гнатиме ще хутчіш, але якщо я зірвуся, то хіба тільки викачаюся в поросі, юнацького ж оптимізму мені не забракне. Своїх замірів я не виказую. Стою знічений, усім своїм виглядом промовляючи за безнадію. Але водночас ногами намацую доброї жорстви. Це першорядна опора для ніг. Слідкую також за вистромленою головою гицля. Бачу, як вона ховається всередині. Він певен, що поїзд мчить зашвидко, аби мені сісти.

А поїзд креше таки швидко — швидше, ніж мені будь-коли доводилося чіплятись. Коли підходить останній вагон, я шарпаюсь бігти по ходу поїзда. Короткий ривок щосили. Мені годі дорівнятися поїздові в швидкості, але треба якомога зменшити різницю наших швидкостей, щоб менше мене шарпнуло при вистрибі. В темряві не спосіб роздивитися залізних поручнів останнього тамбура, та й домацувати ніколи. Хапаюсь навгадькома, і в ту ж мить ноги мої відриваються від землі. Все це діється одним махом. За секунду я, може, покочуся по жорстві з потрощеними ребрами, руками чи головою. Але пальці мої міцно затискають поруччя, сіпком тіло моє трохи розвертає, а ноги лунко гупають з розгону об приступку.

Я сідаю, не знати як гордий сам із себе. За всі мої поброди це найудатніший стрибок на поїзд. Я знаю, що глупої ночі на останньому тамбурі завжди можна спокійно проїхати кілька станцій, та не хочу звірятися на хвостовий вагон. Тим-то на першій же зупинці біжу наперед з глухої сторони поїзда, поминаю пульмани, пірнаю під спід і вмощуюся на верхнє пруття попід пасажирським вагоном. На другій станції знов кидаюся наперед і пересідаю на інше пруття.

Тут я вже трохи вбезпечений. Гицлі певні, що тру тонули мене під укіс. Одначе довгий день і напружена ніч даються взнаки. До того ж під низом не так вітряно і холодно, і я починаю куняти. Це вже ні к лиху. Спати на прутті все одно що дражнити смерть, тож на станції я вилажу і перебираюсь уперед, на другий сліпень. Тут уже можу лягти й заснути; і я таки засинаю — не знаю, як надовго, бо мене будить ліхтар, піднесений до самого обличчя. Двоє гицлів вибалушилися на мене. Я підібгався, готовий боронитись, і прикидаю, котрий то з них перший «дзизне» мене. Та в них цього нема й на гадці.

— А я думав, тебе трутонули під укіс, — каже той гицель, що тримав був мене за комір.

— Якби ти мене тоді не пустив, то лишився б під укосом за гурт зі мною, — відмовляю я.

— А це б пак чого? — питається він.

— Я б зчепився з тобою і не відпустив, тільки й того, — пояснюю йому.

Вони перегомоніли між собою, а відтак ознаймують свій вирок:

— Ну, ти вже, хло’, їдь собі. Один чорт, тебе не спекаєшся.

І вони йдуть геть, а я маю спокій аж до кінця їхньої дільниці.

Все це я розповів як приклад того, що значить «взяти гору над поїздом». Я вибрав, звісно, зі свого пережиття щасливу ніч і змовчав про ті ночі,— а було їх до лиха, — коли мені пішло набакир і я зостався під укосом.

Наостанку я хочу розповісти, як мені повелося на межі дільниць. На одноколійних трансконтинентальних лініях вантажні поїзди звичайно тут пропускають уперед пасажирські. Доїхавши до тієї станції, я зліз із поїзда й подався шукати товарняка, що мав їхати опісля. Товарняк я знайшов, він стояв готовий на бічній колії. Я забився у вантажний вагон, напівзавалений вугіллям, і враз заснув.

Прочнувсь я від грюкоту відсуваних дверей. Вже сіріло. День вішав холодний і понурий, а товарняк наш іще й не рушав. Якийсь-то «конд» (кондуктор) встромив голову в двері.

— Забирайся звідси, так тебе, розпронатак! — зіпонув він до мене.

Я забрався і вже знадвору дивився, як іде він понад поїздом, оглядаючи кожен вагон. Коли його не стало, я подумав, що йому зроду не спаде на думку, щоб у мене вистачило зухвальства залізти вдруге до того самого вагона, з якого він мене витурив. От я й забрався назад і поновно вклався спати.

Ну, а в того «конда», певно, думки снували рівнобіжно до моїх, бо він вирішив, що саме так я й зроблю. Отож він повернувся і витурив мене.

Тепер, гадаю собі, де б йому подумати, що я зроблю це втрете, і знову заліз до того самого вагона. Однак я вирішив забезпечитись. З другого боку двері було забито. Від верху вугілля я вирив яму попри ті двері та й уклався до неї. Я чув, як відчинились незабиті двері. Вліз той «конд» і зазирнув поверх вугілля. Бачити мене він не міг. Він просто