Читати книгу - "Зарубіжний детектив"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти не мирив зі своїм двоюрідним братом?
Тепер мій співрозмовник посміхається зі смутком. Він струшує попіл у попільничку.
— Я знаю, що в міліції запитання ставлять господарі. А все ж просив би відповісти мені: звідки такий висновок?
Гадаю, він відчуває, що наша бесіда поки що неофіційна: ми не ведемо протоколу, не зажадали в нього документів.
— Відповідь моя проста: я не бачу у вас жалобної стрічки і вчора в ресторані не помітив, щоб вона була.
— Це так, — визнає Енессі і не зводить з мене очей: вони в нього симпатичні, розумні. — Є жалоба напоказ, святенницька, мета її переконати навколишніх, що ти в журбі. Але є ще жалоба вищого порядку, внутрішня, щира, яку важче зносити. Бачте, я прихильник даків і дотримуюся другого випадку.
«Ага, нарешті в ньому озвався вільнодумець».
— Ти не дорожив своїм, братом?
— Ні.
— Відчував до нього неприязнь?
— Ще й від того більше: я зневажав його.
Неприхована відвертість відповідей Тудорела Паскару змушує Поваре залишити свої папери й уважно прислухатися до нашої розмови.
— Певно, були підстави? — виявляю я готовність зрозуміти.
— Я не поділяв ні його поглядів на життя, ні самого способу життя. Він був надзвичайно талановитий, але вдавав із себе альтруїста, був довірливий. А це робило його безборонним. Життя жорстке, в нього свої закони. І першим, хто використав його альтруїзм і довірливість, став товариш Валеріан Братеш, великий маляр, великий учитель!
Ні, поки що не варто чіплятися за його останні слова, до цього я ще повернуся. Слухаю, як він розвиває свою думку.
— Його спосіб життя і призвів до незлагоди з батьком, але бог йому суддя.
Я хочу уточнити:
— А що було конкретно причиною цієї незлагоди?
— Коли інститут послав його в Італію на практику, старий просив його заради майбутньої кар’єри не повертатися з-за кордону… бо бажав для нього слави та багатства. Крісті ж відкинув батькові поради, що й призвело до сварки.
Кидаю погляд на Поваре: він схилив голову на руку і слухає з надзвичайною увагою.
— Якби син послухався його порад і залишився на Заході, як би розпорядився старий Лукач своїм майном?
— Тобто майном, яке дісталося мені в спадщину? — уточнює Енессі просто, без будь-якої зарозумілості.
— Ти народився в сорочці!
— Авжеж, домнуле капітане…
— Чому ти називаєш мене «домнул»?
— Бо між нами є різниця у віці, засадах, поглядах, філософії. Переконаний, що вам не справило б утіхи, коли б я, «рантьє нового типу», звертався до вас словом «товариш». Я й не приховую, що мій спосіб життя суперечить загальноприйнятій моралі… Не приховую, але й нікого не навертаю в свою віру.
Отже, цей тип виклав свою «життєву позицію». Ех, сказав би я йому, що думаю з цього приводу! Але до часу мені ніяк не можна порушувати «щиру атмосферу», яка запанувала між нами.
— Я хочу, щоб мене сприймали таким, як я є!
— Зрозуміло, домнуле Паскару. Але повернімося до взаємин між тобою і твоїм двоюрідним братом. Так от, що сталося б із майном старого Лукача, якби його син емігрував?
Тудорел Паскару міняє позу ніг, не зводячи з мене погляду, і відповідає, як і раніше, не менш відверто:
— Ви мусите знати, що за життя мій дядько трохи розумівся на справах. Якби син послухався його і залишився, приміром, у ФРН, то старий би налагодив зв’язки з деякими бенецянами[6], які мають багатьох родичів там, за кордоном. Дав би їм гроші тут, а Крісті одержав би їх там марками… Та Крісті не хотів про це й слухати. Більше того, він пригрозив батькові, що коли той продаватиме чужоземцям художні цінності зі своєї колекції, то заявить куди слід. Ця погроза, власне, й привела до розриву. Старий не чекав на таку відповідь.
Крістіан Лукач знову постає перед моїми очима, яким я його побачив у ту ніч, коли вперше переступив поріг мансарди. «Бридня! Цілковите безглуздя! Щоб така чесна людина стала жертвою якоїсь божевільної?!»
— Ти на місці Крістіана, звичайно послухався б старого?
Тудорел Паскару відповідає не задумуючись:
— Безперечно!
Його безпосередність обеззброює і лякає. Зрештою, і Поваре здригається. Можу уявити, про що він думає. Щодо мене, то я не змінив своєї думки про цього типа, який думає одне, а говорить інше.
— Ти дещо сказав про взаємини між Крістіаном Лукачем і маляром Валеріаном Братешем. Будь ласка, зупинися на них докладніше!
— Докладніше, ніж я вам розповів, домнуле капітане? Він украв його творчі ідеї, визискував його талант, здібності, працю, а улюбленому учневі не перепало й копійки. Може, я прибільшую. Але прочитайте критичні рецензії на виставу «Північний вітер». Вони наввипередки розхвалюють декорації Валеріана Братеша, а самого маляра підносять до небес. Весь світ знає, скільки грошей одержав Братеш за працю, яку виконав Крісті. А Братеш не те що не подякував, а ще й дівчину його украв. Покинув жінку, дітей. Ще б пак, Петронела, що не кажи, і вродлива, й розумна — ще й донька якоїсь… якоїсь, скажемо так, високопоставленої особи.
— А як ставився Крістіан Лукач до свого вчителя?
Тудорел Паскару тільки махнув рукою.
— Він був теля, щоб не назвати це якось інакше. Його не цікавив грошовий бік творчості, не цікавило й те, що Валеріан Братеш заживає слави завдяки йому. Він страшенно переживав у душі втрату Петронели, але не переставав виправдовувати Братеша. Одного дня я спробував відкрити йому очі на правду, але він накинувся на мене зі слонами: «Ти, рестораційний нікчемо, не стромляй свого носа в те, в чому нічого не тямиш!» Він гадав, що образив мене. Тож я й не маю діла з такими типами, як Братеш…
Я хапаюся за його слова «рестораційний нікчема» і без будь-яких церемоній вказую йому на очевидну суперечність у його вчорашніх свідченнях:
— Учора ввечері ти дав мені на здогад, що твій брат у перших наклав на себе руки з Братешевої вини, а тепер виявляється, що Крістіан не тільки не звинувачував його, а й боронив.
Десь у глибині його очей займається вогник, й обличчя його стає просто-таки натхненне.
— Хм! Як би це вам сказати, домнуле капітане?.. Мій двоюрідний брат мав хворобливе самолюбство. Йому здавалося, ніби він усе витає десь у хмарах над дріб’язковістю і нікчемністю життя, а насправді він тяжко страждав од його реальних виявів. Я ні на крихту не сумніваюся, що він пішов з життя через свого «маестро».
«Мені ж достеменно відомо, що його забили, — відгукуюсь я подумки. — Марні твої зусилля переконувати мене в протилежному…»
— Як сприйняв Крістіан Лукач
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.