Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Він і тепер не відводить погляду.

— Так ніби й чекав на щось подібне.

— Це правда, що він збирався опротестувати заповіт судовно? — хочу загнати його на слизьке.

Паскару вибачливо всміхається:

— Де там! Він мені сказав лише от що: «Не думай, що тобі пощастить розпродати колекцію… Такі колекції охороняються законом: і я спокійний».

Настає час грунтовної перевірки самовладання Енессі:

— Коли востаннє ти бачився з братом?

Він відповідає швидко, без загайки:

— У день самогубства, у нього вдома… Він був збуджений, його мучило каміння в нирках, і він відчував наближення нападу. — Паскару раптом умовкає, і погляд його робиться напруженим. Та за хвилю він продовжує розповідь: — Тижнів зо два тому він попросив мене дістати ампулу з морфієм. Він перетерпів тяжкі муки під час попереднього нападу, і думка, що все це повториться, жахала його. Він хотів, щоб морфій був у нього напохваті. Він міг сам зробити собі ін’єкцію.

— Чому? Хіба він не міг викликати «швидку допомогу»?

— Якось викликав… а вона прибула аж через чотири години. Відтоді він і чути про неї не хотів.

— У нього вдома було все потрібне для уколу?

— Не знаю. Але я хотів йому допомогти. Я кілька разів був свідком його жахливих мук під час нападу хвороби. А що в мене є приятелька в онкологічній клініці, асистентка Вікторія Мокану, то я обіцяв йому при нагоді дістати морфій. Я поїхав до неї, тим більше що сам потребував лікарської консультації…

— У тебе якась хвороба?

— Віднедавна мене турбує печінка… Я мав намір убити двох зайців зразу. Вікторія Мокану влаштувала мені консультацію, але щодо морфію — відмовила категорично. Потім я заїхав до двоюрідного брата сказати, що не виконав його обіцянки.

— В якому стані ти його знайшов?

— Хоча я був у нього понад годину, ми з ним майже не розмовляли. Він був похмурий, мовчазний, чекав, коли почнеться напад. Він навіть не підвівся з ліжка — лежав, знічев’я слухав музику, до речі, мав пречудові записи… Між іншим, це я дістав йому магнітофон.

Я здригаюся. Помітив він це чи ні, мене не обходить. Він сам згадав про магнітофон.

— О котрій годині, бодай приблизно, ти пішов од нього?

Він на мить замислюється, потім відповідає!

— Гадаю, десь о пів на п’яту.

І замовкає, чекаючи, як я сприйму його слова.

— Ти забрав з собою магнітофон, коли йшов? — здається, це запитання захопило його зненацька.

— Тобто як це забрав? Він же належав не мені. Коли я пішов, Крісті слухав музику далі… якусь сумну й печальну мелодію…

— Магнітофон зник.

Новина викликає в нього замішання, він вигукує:

— Неймовірно! Я бачив його на власні очі на килимі біля ліжка… Я ще здивувався: до магнітофона навіщось був підімкнений мікрофон.

«Якщо я повірю йому, — кажу собі в думці, — тоді я повинен припустити, що викрадач магнітофона і вбивця одна й та сама особа… тобто Лукреція Будеску».

Проте я продовжую розмову, мов нічого й не сталося.

— До речі, про морфій. Врешті-решт йому пощастило його дістати?

— Ні… У всякому разі, він мені так казав.

— Ви ще пробували у когось, окрім Вікторії Мокану, дістати морфій?

— У Петронели. Я зустрів її цілком випадково на бульварі Шостого березня, перед кав'ярнею «Чірешіка». Вона запитала, як поживає Крісті, я й розповів, у якому він стані, а заодне попросив її дістати морфій. Вона й слухати не захотіла.

— А вона мала таку змогу?

— На мою думку, так. У неї якраз практика в онкології, а це в наші дні єдине місце, де ще можна дістати морфій, з-під поли, зрозуміло.

Я можу бути задоволений підсумками розмови з Тудорелом Паскару на кличку Енессі. Його щирість видалася мені перекконливою, і я достатньою мірою з’ясував для себе природу взаємин між викладачем та його студентом. Молодий нероба, спадкоємець майна старого Лукача, «рестораційний нікчема», твердо переконаний, що саме ці взаємини й призвели до того, що Крістіан Лукач стромив свою голову в зашморг. Хм! А якби він дізнався, що брат його не повісився, а був убитий, як би він тримався? Шкода, що я не можу обмовитися про це й словом за браком речових доказів.

Що ж, розмову можна вважати вичерпаною. Я перепрошуюся, що потурбував його, а він невимушено прощається, байдужий до чиїхось емоцій та переживань.

— Який нікчема! — вигукує з огидою Поваре, щойно за Паскару зачинилися двері.

— Нікчема, що народився в сорочці, — додаю я й собі.

— А тобі не спадало на думку, що саме він міг бути вбивцею?

Я відповідаю не одразу. Підводжуся, запалюю сигарету і ступаю кілька кроків, щоб розходити ноги. Потім зупиняюся навпроти Поваре і заявляю цілком щиро:

— Ні, не думаю. І не збираюся думати. Поки не з’їжджу до психіатричної лікарні й не ознайомлюся з історією хвороби Лукреції Будеску, а також не візьму в неї відбитків пальців, я не стану розробляти інших гіпотез. З мене досить! Ясно?

Але Поваре й не збирається мені заперечувати. Він знову поринає у свої папери, зауваживши лише, що не завадило б подзвонити Лілі. Я йду до телефону, але накручую номер гаража:

— Капітан Роман. Прошу негайно підігнати машину до воріт. Я вже спускаюся!

15

У лікарні після того, як я відрекомендувався, мене провели до кабінету лікаря Титуса Спиридона, запросили сісти й сказали зачекати; був саме час вранішнього обходу хворих, який має закінчитися першої-ліпшої хвилини.

Ця пауза, якби навіть вона й затяглася, була мені на руку. Крісло вигідне для відпочинку, навколо цілковита тиша, можна не поспішаючи обміркувати все, що стосується справи про самогубство чи вбивство студента Крістіана Лукача. Нема сумніву, що доспи, виразно вимальовуються дві основні лінії, які чітко перетинаються в одній точці цієї досить неясної загалом справи. Перша лінія — взаємини між студентом і його викладачем — має власне етичний характер. Якщо факти, що повідомив Тудорел Паскару, після реальної перевірки підтвердяться, про них слід сповістити відповідні організації, пресу тощо. Лише тепер, розважаючи в тиші над словами двоюрідного брата Крістіана Лукача, я дійшов переконання, що вони мали ще й підтекст: «Ви мене осуджуєте за те, що я сякий-такий, пережиток минулого… паразит на тілі суспільства… Бачите, я весь перед вами, який є… ні з чим не криюся! І не претендую на особливе становище в цьому суспільстві, не те що один з відомих його членів — шанований серед усіх вас маестро Валеріан Братеш».

«Так! Ми ще побачимо, у кого рильце в пушку, в тебе чи