Читати книгу - "Гра дзеркал"

Джіна швидко сказала:

— Алекс щойно був у залі, якщо я не помиляюся.

Вона підійшла до дверей, відчинила їх і погукала його.

Алекс Рестарік з'явився у дверях уже через хвилину.

— Моя люба Мадонно! То ви вже прокинулись? Як ви себе почуваєте?

Він підійшов до місіс Сероколд і ніжно поцілував її в обидві щоки.

Міс Марпл сказала:

— Кері Луїза хоче подякувати вам за цукерки.

Алекс здавався здивованим.

— Які цукерки? — запитав він.

— Ось ці, — сказала Кері Луїза.

— Але я не посилав вам ніяких цукерок, моя люба.

— У коробці ваша візитівка, — сказала міс Белвер.

Алекс нахилився над коробкою.

— Справді. Як дивно. Дуже й дуже дивно… Я їх не посилав.

— Надзвичайно дивно, — сказала міс Белвер.

— Які ж вони спокусливі! — сказала Джіна, зазираючи в коробку. — Поглянь-но, бабусю, посередині твої улюблені — з вишневим бренді.

Міс Марпл обережно, але рішуче взяла коробку в неї з рук. Не сказавши жодного слова, вона винесла її з кімнати й пішла шукати Льюїса Сероколда. Це забрало певний час, бо їй довелося йти до Коледжу — вона знайшла його там у кімнаті доктора Мейверіка. Міс Марпл поставила коробку на стіл перед ним і коротко розповіла, за яких обставин цукерки з'явилися в домі. Обличчя містера Сероколда відразу стало серйозним і стривоженим.

Дуже обережно він і доктор Мейверік брали в руки цукерку за цукеркою й пильно оглядали кожну з них.

— Я думаю, — сказав доктор Мейверік, що до тих, які я відклав убік, безперечно торкалися. Бачите, внизу шоколад не зовсім гладенький? Їх треба негайно віддати на аналіз.

— Але ж це здається неймовірним, — сказала міс Марпл. — Адже так усіх, хто в домі, можна було отруїти!

Льюїс кивнув. Обличчя в нього було все ще бліде й похмуре.

— Так. Це й справді неймовірна жорстокість, неймовірна зневага до людського життя… — голос йому урвався — Схоже, усі ці цукерки начинені вишневим бренді. Це улюблені цукерки Керолайн. Тож, як бачите, зловмисник добре знає її вподобання.

Міс Марпл промовила зі спокійною переконаністю в голосі:

— Якщо наша підозра справдиться, якщо й справді ці цукерки начинені отрутою, то, боюся, Кері Луїзі треба розповісти про те, що діється. Її треба попередити про небезпеку.

Льюїс Сероколд твердо сказав:

— Так. Вона повинна знати, що хтось хоче вбити її. Але, думаю, вона нізащо в це не повірить.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

І

— Гей, міс. А правда, що в цьому домі якийсь чувак труїть людей?

Джіна відкинула з чола пасмо волосся і здригнулася, почувши цей хрипкий шепіт. Її щоки і її штани були обляпані фарбою. Вона та підібрані нею помічники трудилися, лаштуючи декорації для майбутньої театральної вистави, що мали зображати призахідне сонце над Нілом.

Один із помічників і поставив їй це запитання. Ерні, хлопець, який дав їй стільки цінних порад про те, як зламувати замки. Руки Ерні були не менш вправними в теслярському ремеслі, й він був одним із найбільших ентузіастів підготовки до театральних спектаклів.

Тепер його очі блищали у сподіванні почути щось надзвичайно цікаве.

— Хто тобі бовклув таку нісенітницю? — обурено запитала Джіна.

— А в нас усі про це базікають, — сказав він. — Але щоб ви знали, міс, ніхто з наших такого не вчинив би. І ніхто не дозволив би собі скривдити місіс Сероколд. Навіть Дженкінс не підняв би на неї руку. А от стару суку, що біля неї крутиться, я сам би залюбки порішив.

— Не кажи такого про міс Белвер.

— Даруйте, міс. Це вихопилося в мене несамохіть. А якою отрутою хотіли її отруїти? Стрихніном? Від нього людину скручує в дугу, й вона помирає в агонії. А може, синильною кислотою?

— Я не знаю, про що ти говориш, Ерні.

Ерні знову їй підморгнув.

— Так уже й не знаєте. Кажуть, ніби це зробив містер Алекс. Купив у Лондоні ті шоколадки. Але то брехня. Містер Алекс ніколи не вчинив би такого, чи не так, міс?

— Звичайно, ні, — сказала Джіна.

— Я радше подумав би на містера Баумгартена. Коли він дає нам ліки, він так кривить пику, що Дон і я вважаємо його психом.

— Забери-но ліпше звідси скипидар.

Ерні підкорився, бурмочучи сам до ceбe:

— Що тут тільки коїться, нехай йому біс! Учора порішили старого Гульбрандсена, а тепер з'явився якийсь таємний отруювач. Ви думаєте, це одна й та сама особа? А що ви сказали б, міс, якби я вам сказав, що знаю, хто вкоротив йому віку?

— Ти нічого не можеш знати.

— Чому не можу? А якщо вчора вночі я був у парку й щось бачив?

— Як ти міг бути в парку? Коледж замикають після переклички о сьомій.

— Після переклички… Та я можу бути там, де мені захочеться, міс. Замки для мене ніщо. Я виходжу з Коледжу, коли мені заманеться, й гуляю собі, де завгодно.

Джіна сказала:

— Перестань брехати, Ерні.

— Хто бреше?

— Ти брешеш. Ти брешеш і вихваляєшся тим, чого не робив ніколи.

— Це ви так кажете, міс. Нехай лишень прийдуть копи й запитають мене про те, що я бачив учора вночі.

— І що ж ти там бачив?

— Ага! — сказав Ерні. — То вам би хотілося знати про це, еге ж?

Джіна погрозливо посунула на нього, й він обрав стратегічний відступ. З протилежного кінця театру до Джіни підійшов Стівен. Вони обговорили кілька питань технічного характеру, а потім разом пішли до будинку.

— Усі вони, схоже, знають про бабусю та шоколадки, — сказала Джіна. — Я кажу про хлопців. Звідки вони знають?

— Якийсь місцевий бездротовий телеграф.

— Вони знають навіть про візитівку Алекса. Стівене, чи ж не дурним було покласти візитівку Алекса в посилку, тоді як він сам зібрався їхати сюди?

— Це так, але хто знав, що він зібрався їхати сюди? Він вирішив приїхати несподівано й надіслав телеграму. А посилку тоді вже, мабуть, здали на пошту. І якби він відразу по тому не приїхав, то покласти візитівку в посилку було б доброю думкою, бо він іноді надсилає Керолайн шоколадні цукерки.

Стівен повільно провадив:

— Чого я не можу зрозуміти, то це…

— Чому комусь заманулося отруїти бабусю, — урвала його Джіна. — Я знаю. Це незбагненно! Вона така чудова — і абсолютно всі тут обожнюють її.

Стівен не відповів. Джіна подивилася на нього гострим поглядом.

— Я знаю, що ти думаєш, Стіве!

— Я собі міркую.

— Ти думаєш, що Воллі її не обожнює. Але Воллі нікого неспроможний отруїти. Про це