Читати книгу - "Гра дзеркал"

— Вірна дружина.

— Не кажи нього таким глузливим голосом.

— Я не глузую. Я справді думаю, ти вірна дружина. І я захоплююся твоєю вірністю. Але, моя люба Джіно, це не може тривати довго.

— Про що ти, Стіве?

— Ти чудово розумієш, про що я кажу. Ти й Воллі не підходите одне одному. І тут нічого не вдієш. Він також це знає. Розрив між вами може відбутися в будь-який день. І ви обоє будете набагато щасливішими, коли це станеться.

— Не будь ідіотом, — сказала Джіна.

Стівен засміявся.

— Облиш, було б дурістю із твого боку прикидатися, ніби ви підходите одне одному або що Воллі почувається тут щасливим.

— О, я просто не знаю, що з ним діється, — мало не заплакала Джіна. — Він супиться на мене весь час. Майже не розмовляє зі мною. Я — я не знаю, що мені з ним робити. Чому він не може втішатися тут життям? Колись нам було так добре й так весело разом — усе нас тішило й розважало, — а тепер він здається мені іншою людиною. Чому люди так змінюються?

— А я хіба змінився?

— Ні любий Стіве, ти не змінився. Ти був і залишаєшся Стівом. Пам'ятаєш, як я мала звичку бігати за тобою на вакаціях?

— А я вважав тебе такою причепою — ту жалюгідну малявку Джіну. Але тепер ролі помінялися. Я готовий іти за тобою всюди, куди ти мене покличеш, повір мені, Джіно.

Джіна швидко сказала:

— Який же ти йолоп. — і поквапно провадила: — Як ти думаєш! Ерні бреше? Він сказав мені, що блукав у тумані вчора вночі, й натякнув, що може дещо розповісти про вбивство По-твоєму, це може бути правдою?

— Правдою? Звісно, ні. Ти ж знаєш, як він любить похвалитися. Скаже що завгодно, аби вдати із себе важливу персону.

— О, знаю. Я тільки подумала…

Вони пішли далі мовчки, не розмовляючи.

II

Призахідне сонце освітлювало західний фасад будинку. Інспектор Кері подивився в тому напрямку.

— Це приблизно те місце, де ви зупинили свій автомобіль учора? — запитав він.

Алекс Рестарік відступив трохи назад, ніби міркуючи.

— Десь тут, — сказав він. — Але точно визначити мені важко, адже вчора висів густий туман. Так я майже певен, це те саме місце.

Інспектор Кері стояв, дивлячись навколо оцінливим поглядом. Вистелена гравієм під'їзна алея робила широкий поворот, і саме в цьому місці за довгим рядом рододендронів ставав видимим західний фасад будинку з його терасою та живоплотами з тисів і сходами, які вели вниз до моріжків. Далі під'їзна алея продовжувала свій широкий поворот, проходячи крізь смугу дерев і скінчуючись широким вигином, якии теж був вимощений гравієм, біля східної сторони будинку.

— Доджет! — покликав інспектор Кері.

Поліційний констебль Доджет, який стояв напоготові, узяв спазматичний старт. Він швидко перетнув по діагоналі моріжок, який відокремлював його від будинку, добіг до тераси й увійшов у дім через бічні двері. Через кілька хвилин штори в одному з вікон заколивалися. Потім констебль Доджет знову з'явився у дверях і побіг до них через сад, пахкаючи, мов паровоз.

— Дві хвилини й сорок дві секунди, — сказав інспектор Кері, клацнувши секундоміром. — Такі справи не забирають багато часу, чи не так?

Тон його голосу був приязним і поблажливим.

— Я не бігаю так швидко, як ваш констебль, — сказав Алекс. — Адже ви хронометруєте мої можливі пересування, чи не так?

— Я лише з'ясував, що ви мали можливість учинити вбивство. Це все, містере Рестарік. Я не висуваю проти вас звинувачення — поки що.

Алекс Рестарік люб'язно сказав констеблю Доджету, який досі важко дихав:

— Я не зміг би пробігти цю відстань так швидко, як ви, але не думаю, що так би засапався.

— Це через бронхіт, на який я перехворів минулої зими, — сказав Доджет.

Алекс обернувся до інспектора.

— Скажіть серйозно, навіщо ви ставите мене в незручне становище й спостерігаєте за моїми реакціями — хіба ви не розумієте, які ми, люди мистецтва, вразливі й ніжні створіння? — його голос зазвучав насмішкувато. — Невже ви й справді вірите, що я так чи інак причетний до цього злочину? У такому разі невже в мене вистачило б дурості послати місіс Сероколд коробку з отруєними цукерками та ще й покласти туди свою візитівку?

— Можливо, для того, щоб збити нас зі сліду. Адже існує така річ, як подвійний блеф, містере Рестарік.

— Яка дотепна гіпотеза! До речі, ті цукерки були справді отруєні?

— Шість шоколадок у верхньому шарі, начинених вишневим бренді, були справді отруєні. Вони містили в собі аконітин[9].

— Аконітин не належить до моїх улюблених отрут, інспекторе. Я віддаю перевагу кураре[10].

— Кураре вводиться у кров, містере Рестарік, а не у шлунок.

— Воістину безмежними знаннями володіє поліція! — сказав Алекс Рестарік зі щирим захватом у голосі.

Інспектор Кері скоса кинув на молодика пильний погляд. Він відзначив трохи відстовбурчені зуха, не англійський, а радше монголоїдний тип обличчя. Очі, в яких танцювали глузливі іскорки. З виразу обличчя Алекса Рестаріка було важко вгадати, що він думає. Він був сатиром чи, радше фавном? Радше перегодованим фавном, зненацька подумав інспектор Кері, й від цієї думки йому стало чомусь неприємно.

Брехун, але брехун із мозком — так йому раптом захотілося характеризувати Алекса Рестаріка. Розумніший, ніж його брат. Його мати була росіянкою, так принаймні він чув. На «росіян» інспектор Кері дивився так, як дивилися його співвітчизники на Нагюлеона Бонаиарта на початку дев’ятнадцятого сторіччя або на «гунів» у перші роки сторіччя двадцятого. Усе, що мало якийсь стосунок до Росії, було поганим в очах інспектора Кері, і якби Алекс Рестарік убив Гульбрандсена, він був би для нього цілком вірогідним злочинцем. Та, на жаль, Кері зовсім не був переконаний у тому, що вбивця — Алекс.

Констебль Доджет нарешті відсапався й заговорив:

— Я смикав штори, як ви мені й наказали, сер, — промовив він. — І рахував до тридцяти. Я помітив, що штори трохи надірвані вгорі. Отже, світло в кімнаті можна побачити із саду.

Інспектор Kepi запитав, звертаючись до Алекса:

— Ви помітили вчора ввечері, горіло чи не горіло світло в тій кімнаті?

— Я не бачив будинку, бо туман був надто густий. Я вже вам про це казав.

— Туман завжди висить клаптями. Іноді він розходиться то там, то там.

— Він жодного разу не розійшовся так, щоб я міг побачити будинок — тобго його головний корпус. Будівля гімнастичної зали, яка була ближче, бовваніла крізь туман, створюючи враження дивної нереальності. Я ніби побачив перед собою досконалу ілюзію портових