Читати книгу - "Биті є. Гоцик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Дякую, – Ілія знітився. – Розкажи… Про мрії.
Ізідора підхопилася, вказала на схід сонця.
– Отам… Як іти від сеї гори до моря напростець… На високому березі стоїть дивний замок з високою вежею, – вела, не помічала, як задихнувся Ілія, як хліб застряг у нього в горлі – закашлявся.
– З тої вежі щоранку можна посміхатися вранішньому сонцю, коли воно ще тільки виринає з моря.
– Хочу… побачити той замок, – прошепотів Ілія.
– Я куплю його тобі, Ізідоро, – сказав Гоцик.
Кінець мандрівки щез, як біле марево в ранковому сонці. Покинута «Arosa» жовтогарячим боком сяяла посеред сірих скель. Вниз, до долини, спускалася невгамовна трійця.
Ізідора йшла посередині, мовби розділяла хлопців категоричніше, ніж усе, що могло роз’єднати їх до того. Ілія заздрісно косував на голого по пасок на драних штанях Гоцика: широкі плечі, вузький таз, рельєфні м’язи. Гарний, псякрев! Ілія би теж скинув футболку, та соромився худого непоказного тіла. Та коли на шляху трапився потічок, Гоцик упав у нього прямо в штанях, Ізідора підібрала поділ веселого довгого сарафана, пішла по воді, теж не встояв – скинув футболку, ліг спиною на камінне дно на мілині. Прохолодна вода омивала зморене тіло.
Ізідора підійшла до Ілії, нахилилася, повела долонею по плечу.
– У тебе такі пружні м’язи, Іліє, – мовила серйозно.
Ілія нічого не відповів, закліпав повіками безпорадно. Усівся у воді посеред потічка, непомітно скосив очі на власне тіло. Аж почервонів, так зрадів. Ізідора не брехала: довгі мандри не минулися, розвинули м’язи, розправили плечі, і хоч на зріст Ілія однаково програвав Гоцикові, та у всьому іншому…
Повеселішав. Бадьоріше закрокував.
– Вдягнися, опудало, – скептично порадив Гоцик, коли трійця наблизилася до невеличкого селища у низинці. – Бо люди злякаються…
– А Ізідорі подобається, – ляпнув Ілія.
– То й тягни її сумку.
Гоцик кинув біля Іліїних ніг дорожню сумку Ізідори, усміхнувся.
– А ти? – набундючився Ілія.
– А я… понесу Ізідору! – Гоцик підхопив дівчину на руки, посунув до селища.
Ізідора сміялася, кумедно дриґала ніжками, та врешті обійняла Гоцика за шию, схилила голівку на його плече…
Позаду волочив ноги Ілія, тягнув Ізідорину сумку, проклинав хитрого покидька. Нічого, нічого… Лише б скорше дійти до замку з вежею. Ілія сам купить його… Для себе. Й Ізідори. А Гоцик… Гоцика там не буде.
Дивна споруда, більше схожа на старовинний палац, постала перед мандрівниками лише на третій день після втечі з містечка. Самотньо стирчала на безлюдному крутому березі – тільки висока кругла вежа поряд.
До долини міцна кам’яна, сіра від віку будівля стояла задньою глухою стіною – тільки з одного невеличкого вікна на третьому поверсі можна було роздивитися і виноградники, і високі гори за узбережною долиною.
Фасад дивився у море. Півокруглі арки першого поверху означали широку терасу, великі квадратні вікна другого – затишні хазяйські приміщення, маленькі віконця кімнат третього поверху, певно, призначалися для слуг. Гоцик розгублено тинявся двором, що він обривався проваллям, спадав у прибережні, вічно мокрі скелі. Роздивлявся круглу вежу, більше схожу на мінарет, з якого муедзин скликає правовірних до молитов. Помітив чистий потічок – дзюрчав біля вежі, підмивав кам’яну стіну.
Ізідора уже тягнула Ілію всередину.
– Ти теж мріяв про такий дім?
– Про цей, – не брехав Ілія. Обережно перекроював старі уявлення про вимріяний замок.
– І щоб мармурова підлога?
– І рипучі дерев’яні сходи з кованими перилами, – підхоплював Ілія.
– І білі стіни, прикрашені керамікою?
– І така висока стеля, щоб відлуння…
Ізідора зупинилася несподівано, розсміялася весело, обійняла Ілію. Поцілувала в губи.
– Я люблю тебе, – прощебетала легковажно і щиро. – Ти мій… «Тільки твій!» – розірвалося Іліїне серце. Затремтів, та Ізідора уже мчала далі.
– Яка величезна кухня! Мідні каструлі. Порцелянові тарелі.
– А у тій великій кімнаті має бути камін.
– Сидітимемо на вовняному пледі прямо на підлозі. Грітимемо п’яти перед каміном, і Гоцик…
Завмерли. Ілія відвів погляд. Ізідора озирнулася.
– Гоцику! Ти де?! – вигукнула дзвінко.
Гоцик стояв під півокруглими арками біля розчахнутих дверей.
– Там чоловік…
Ілія раптом перелякався.
– Мертвий? – вихопилося.
– Та, ні… Живий. Нотаріус із сусіднього селища. Він за цією халабудою приглядає на прохання хазяїна. Так я орендував її на місяць.
– Тільки на місяць? – Ізідора обурено смикнула плечиком.
– Місяця цілком вистачить, аби домовитися про купівлю, – поспіхом запевнив Ілія.
Ох і справ із власним господарством. Ізідора літала кухнею, дзеленчала мисками-каструлями.
– Іліє! Гоцику! Ви – по продукти до селища. А я посуд перемию, чистої води з потічка наберу. Та зачекайте! Скажу, чого хочу!
Гоцик усміхнувся приголомшено. Твою наліво! І питати зайве: а чи мають виконувати усе, чого Ізідорі заманеться? Мають…
– Ми всього накупимо.
– І квітів. Для тебе, – додав Ілія.
Сунули до найближчого селища кілометри за три від замку, що тільки перед цим оминали його дорогою до дивної споруди.
– Добре, що врешті вдвох, – врешті мовив Гоцик. – Так усе несподівано обернулося. Хоч обмізкуємо, що далі робити.
Ілія зупинився. Серце тьохнуло.
– Я… третій зайвий? Гоцик розсміявся здивовано.
– Здурів, Іліє? Ти – брат… Ти ніколи не зайвий. Ну… Майже. Ілія насупився, заялозив черевиком по камінцям на дорозі.
– Ти… любиш її?
Гоцик схилив голову до плеча, зазирнув у Іліїні очі.
– Та-а-ак! – констатував.
Вказав на каменюку при дорозі.
– Сідай. Поговоримо.
А про що базікати? Стали біля того каменя, один на одного не дивляться.
– Ну! – підстьобнув Гоцик Ілію. – Сповідайся…
Ілія безпорадно потер пальцем праве вухо.
– У мене ніколи ще не було…
– Дівчини?
Ілія кивнув.
– І сексу, – признався.
– Не бреши.
– Правда…
– Капєц! То тобі що… курс молодого бійця провести?
– Пішов ти… – Ілія смикнувся, відвернувся.
– Ну, як знаєш… – Гоцик ляснув Ілію по плечу. – Ходімо хавку купувати.
– Зачекай! – Ілія обернувся до Гоцика, благально зазирнув йому у вічі. – Ізідора…
– Ну…
– Тобі ж вона – одна з багатьох. Я… бачу. Не чіпай її. Бо для мене вона…
Гоцик насупився, недобре глянув на Ілію.
– Добре… – кивнув.
Та перш, ніж Ілія захлинувся вдячною радістю, почухав потилицю і додав:
– Присягаюся. Сьогодні до півночі не зайду до її кімнати. Встигнеш поперед мене – Ізідора твоя. Ну, а як ні, то…
То була їхня перша ніч у кам’яному замку. Хлопці повернулися з селища – повні руки торбів.
– А де олія?! Де бальзамічний оцет? Де салат і помідори? – Ізідора вивалювала покупки на широчезний важкий дерев’яний стіл, що мовби перелетів сюди із казки про трьох ведмедів.
Мчала мити червоні солодкі перці, складала гіркою баклажани, роздивлялася червону цибулю, кришила трави, приправляла ними свинину, що уже смажилася на широкій пательні.
– Ненавиджу готувати! – дзеленчала весело. – Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Гоцик», після закриття браузера.