Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Василь Стус: життя як творчість 📚 - Українською

Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

361
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Василь Стус: життя як творчість" автора Дмитро Васильович Стус. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 150
Перейти на сторінку:
командним тоном — вибачайте!.. — Заключна фраза обеззброїла Олександру. — А тут обставини склалися так, що закохався!»[256].

Шура, яка знала, що подобається чоловікам, але освідченнями розпещена не була, не відразу здобулася на відповідь:

«— А ви мені — то зовсім не подобаєтесь. Ви якось дивитеся так… цікаво».

Він справді дивився на неї з острахом. Адже ця жінка манила й відштовхувала, не обіцяючи чогось певного.

«18.4.1962 р. Вчора, після трудного вівтірка, пішов лісом, серед карликів-кленів проблукав, топчучи затихаючі проліски (вони завжди нагадують мені ранні болі землі, оновлюваної у своїй красі, але з вічною тугою: проліски — зойки), поки не натрапив на учнів 10 класу, які, лаючись, борюкалися на галяві. Разом з ними дійшов до Лисої гори. Учень: „Вы не умеете говорить по-русски? Говорите, пожалуйста, по-русски, а то я не понимаю“. Він — українець. Інший, русий, з коком, з нахабнуватими очима (нахабність — завіса юначої сором'язливости) відповідав по-українському і говорив тихо і лагідно, без афектацій. Стрільбище і висока гора і якимось чудом, кажуть, через гору цю при стрільбі перелітають кулі. Люди за горою чули, як вони свистять, і нагиналися (?).

Вони їх бачили? Коли ні, то хіба можна сховатися од звуку?

Борис [Дорошенко] і його сповідь про І.[257], про слабодухість і — ніби в помсту за свої невеселі — кілька деталей до моєї рідні. „Про це, може, і не треба було б говорити?“ — він, напевно, не мав, може, і права. І потім — у Шури. Вона „накручена“ з білою хустиною на голові, бліда і перефарбована по-весняному, не звертала на мене уваги. Потім Неруда і вечір разом. Холодний розрахунок на знадливість свою, але — з тим же — якась утіха, задоволення, що я, почувши весну, придибав до неї.

„Ти так говоришь (поцілувати —), как просишь 50 копеек взаймы“.

— Может быть, ты не будешь ездить, тебе же далеко?

— Хорошо, я подумаю над этим.

Усмішка. Квола. Потім:

— Тобі не треба б було говорити про це. Я послався на перше, що прийшло в голову: недосвідченість.

На уроці постукали. Олена Вас[илівна]. Віддає ключі од піонерської, бліда, з страдними звинувачуючими очима і помітним дрожем в тілі. Чуття мали бути приховані. Очі не повинні зрадити. Майже не зрадили.

Притишена мова сприяє мобілізації учнів»[258].

Шурине активне нав'язування свого способу життя відштовхувало і, водночас, вабило Василя. Лідер за натурою, він потребував чогось подібного — треба й це спробувати, але водночас хотілося зовсім протилежного, м'якого, немов пластилін, жіночого єства, яке кориться і віддається тобі, постійно виказуючи готовність трансформуватися «під тебе». Для першого була Шура, коли втомлювався від неї — йшов до інших.

Період пошуків жінки тривав. Але жодна з муз, які щедро дарували Василеві тепло жіночої чуттєвости, не «підходила» його натурі, хоча й давала імпульси до творчости:

«16.5.1962 р. 7 травня надіслав кільканадцять віршів у „Вітчизну“, „Прапор“; 16-го травня — в „Літгазету“ і „Жовтень“ — Павличкові[259]. Вірші — різні. В „Літгазеті“ — крім звичних — „Я і хвалить, і гудити…“

1.6.1962 р. Те, що називають на грубуватій мові присутністю жінки, є вірним не завжди. Інколи (і хто знає, як рідко чи як часто) це робиться з почуття дружби, відчуття появи швидкого перебігу спільних токів. Це ніщо інше, як вияв одвічної доброти жінки, її другого наймення»[260].

«Спільних токів» молодому Василеві виразно бракувало. Він потребував чогось більшого, ніж швидкоплинне захоплення, — спільности настроїв, зацікавлень, уподобань. Шура здавалася найцікавішою і найноровливішою. Він водив її на різноманітні концерти та зустрічі, відкриваючи перед «селючкою з Вороніжчини» напівзакритий світ справжнього мистецтва.

Попри відсутність звички до відвідин консерваторії, Шура жадібно вбирала незвичні емоції, прислухаючись до нехай і дещо відірваних від її життя, але глибинних струмів. Але Василь і тут виокремлювався з загалу, примушуючи Шуру червоніти від надміру уваги.

На концерті Буковинського хору в Донецьку заїжджим ґастролерам місцева публіка влаштувала справжній шквал оплесків. «Усі плескають у долоні сидячи, а Василь зірвався з місця і картинно демонструє власне зачарування.

— Васю! Сідай! Що ти світишся? — Шура шарпає його за комір сорочки. — Публіка аплодує, але ж не схоплюється! А ти схвачуєшся. По-перше, гримить стільчик, по-друге — сусіди шикають.

— Я цю публіку епатую, — нахиляється до Шури.

Коли за кілька хвилин вмостився, дівчина торкнула за рукав:

— А що таке „епатую“?

— По-російськи „эпатирую“. Тобто, шокую. Вона собі — так, а я собі — інакше. Мені як подобається — так і роблю. Чому я маю робити, як усі?

На концерті вона придивлялася до його широченних долонь, що викрешували оплески. Уже знала: м'які і добрі. Погладить по плечу або по щоці — відчуття прихистку.

Оперету вважав легковажним жанром, але залюбки відвідував вистави заїжджих знаменитостей. Дивлячись на Тетяну Шмигу, вигукував:

— Хоч воно й легке, але ж зірка! Кольоровий голос…

Вибиралися на виставки в музеях. У картинних галереях подовгу розглядав світову образотворчу класику»[261].

Після концертів Шура з Василем часто заходили до «Арктики» — кафе, розташованого поруч із Донецьким оперним театром. Їли морозиво, запиваючи його добрим токайським вином. Цими хвилинами Василь забував, що він на побаченні, що треба б говорити про інше, сприймав Шуру швидше за музу й слухача його критичних вправ, аніж спраглу чуттєвости жінку. Він потребував музи, і Шуру[262] це бентежило:

— Чому в нас не так, як у інших?

Василя така реакція дратувала, але певний час він волів за краще не звертати на це уваги, адже головне — творчий імпульс чуттєвої й відкритої до нього жінки — він мав.

«9.7.1962 р. Віддав А. Клоччі[263] два вірші — поки безрезультатно. В альманах взято п'ять моїх віршів. Боженко з „Літ[ературної] України“ відповів позитивно, але не чути нічого. Це — в поривах.

Смаку в танцях не знаходжу, хоч і пробую — дуже активно — такий віднайти. Це пов'язано з якимись давніми химерами моєї (чи тільки) психіки. Це — у взаєминах з Валею[264] (лишилась гіркота, вона була дуже слабосилою — в своїй поразці (= в своїх почуттях), а потім, не дочекавшись відповіді, гордо змовкла. Перший екзамен її мене дуже опечалив. Це було диво — для її товаришів, для неї — тільки наслідок.

Устенко[265] казав, що ним вона передавала привіт — жартівливо-гірко. Як їй розуміти мене? Як мені розуміти себе? І все, що робилося в кращі наші часи і потім — усе було ніби наплив — підсвідомий, але не продуманий, не плановий.

1 ... 40 41 42 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Василь Стус: життя як творчість"