Читати книгу - "Генерали імперії"

— Її звати Наталі…

— Наташка, — сміявся він, уже почуваючись щасливим і впевненим, що вона буде його, тільки його. — Яке красиве російське ім’я! І мені вже добре… — хитро посміхався, — знайоме.

— Наталі Миколаївна Гончарова — нова, сліпуче-осяйна зоря, що негадано зійшла на сірому московському небі.

— Чому ж зорю сію не знаю?

— Ну, друг Пушкін, треба частіше бувати в Москві.

— Тепер я взагалі, вважайте, москвич. То хто ж вона, ця найясніша зоря сірого московського неба?

— Наталі, — гордо сказали йому, — праправнучка Дорошенка.

Здається, Пушкін його не любив, чужого йому, з позаминулого століття малороса, який чомусь був прапрадідом його чарівної Наталі, коли в одному з своїх листів сердито писав:

«…из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских…»[7]

Олександр Сергійович тут явно був несправедливий. Та й чому тільки один Дорошенко «больше всех ненавидел»? Крім нього, в українській історії часів козаччини легко можна знайти не одного гетьмана, який не відзначався пієтетом перед поетовою імперією, більше того, ходив проти неї оружною силою, часом завдаючи їй відчутних ударів (хоча б той же Іван Остапович Виговський, який вщент розгромив колись московитів під Конотопом. Чи, скажімо, Петро Кононович, з родовим прізвищем Конашевич і козацьким прізвиськом Сагайдачний, запорозький уславлений гетьман, який року 1618 через Сіверщину несподіваним рейдом повів запорозьких козаків на Москву, захопив руські міста Лівни, Єльц, Лебедин, Данков, Скопин, Ряський, Калугу (останню, щоправда, на зворотному шляху) і мимо Серпухова, розбивши ратників князя Пожарського під час переправи через Оку, каширським шляхом пішов на білокам’яну й опівночі з військом вже був біля Арбатських воріт Москви), а перепало від Пушкіна лише Петрові Дорошенку.

Та й що це за диво таке — Росія, — що її треба неодмінно тільки любити? А коли немає за що? Та й самі росіяни в таких випадках кажуть про те, що, мовляв, «насильно мил не будешь». Воістину!

«…из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских…»

Да полноте, Александр Сергеевич!

Що ви таке кажете?

Годі-бо вам.

Якщо вдатися до мови дипломатів, зносини Дорошенка з Москвою почалися безхмарно, багатообіцяюче і на самому початку були, повірте, увінчані соболями, і Петро Дорофійович один час навіть схилявся було — щоправда, не так з почуттів, як з безвиході, — ледь чи не до полюбовного вирішення справи з Москвою (не за рахунок, звісно, України), і не його вина, що з того пива, як кажуть, не вийшло дива.

Отож.

СКАЗАННЯ ПРО ТЕ, ЯК ЦАР ОЛЕКСІЙ ХОТІВ БУЛО КУПИТИ В ДОРОШЕНКА УКРАЇНУ ЗА ДВІ ПАРИ СОБОЛІВ

Соболь — цінний промисловий хутровий звір — в російському царстві, пізніше в імперії, як ще раніше у Великому московському князівстві, — був (та й нині залишається) валютою з валют, а ним у ті часи просто кишіли російські ліси! Соболями московити нагороджували тільки тих впливових і знаних іноземців, яких намагалися переманити на свій бік (чи бодай запобігти в них прихильності), а через них часом і їхній край захопити. Серед таких недовго походив і Петро Дорошенко, в досьє якого під роком 1655 у графі нагороди має значитись: соболі від російського царя.

Саме того року Петро Дорошенко отримав ранг наказного полковника (наказний — тимчасово призначений урядом на керівну посаду в козацькому війську або ж такий, що обирається козацькою старшиною) і того ж року (хоч його поїздка на чолі гетьманського посольства до Москви й не увінчалася успіхом, чому перешкодила польська залога, з пазурів якої — що було, то було, — втративши дипломатичну пошту, Дорошенко ледве вирвався з товаришами, так необачно потрапивши в засідку) цар Олексій «за рвение» і на знак своєї прихильності та ласки нагородив Дорошенка двома парами соболів (розкішні були соболі, просто диво з див, скарб із скарбів!). Це була єдина нагорода Дорошенку (його брату Федору та іншим учасникам посольства було видано лише по одній парі цінних шкурок) від Москви.

По весні 1657–го Богдан Хмельницький призначив Дорошенка, гарматного писаря, який був «при боці гетьмана» полковником Прилуцьким.

Але того ж року старий гетьман, як фамільярно поза очі називала Хмельницького старшина, несподівано помирає, і на Україні невдовзі настає жахлива доба великих смут, міжусобиць і потрясінь, що згодом отримає гірку назву Руїна. А все тому, що козацька старшина і саме козацтво з поспільством, як розчахнуте навпіл дерево, опинилися у двох різних, ворогуючих між собою таборах, і кожна половина викрикувала свого гетьмана, по-своєму бачачи подальшу долю України, і відповідно проводила, — шаблями й самопалами, — криваву політику: одні, патріоти, стояли за незалежність та волю своєї держави на чолі з Іваном Виговським, інші, розпропаговані авантюристами, численними пошуковцями булави (не зовсім добру роль тут відіграли і запорожці), виступали за підданство Москви, мовляв, руський цар («Волимо за білого царя!» — волали наймані крикуни на площі в Переяславі під час тодішньої ради за Хмельницького) ледь чи не ощасливить їх. Москва уміло підігрувала таким настроям своїх прибічників, задобрюючи і купуючи їх з тельбухами за свої безцінні соболі, обіцяла їм золоті гори під царем, нацьковуючи їх, дурних та нерозумних, проти Виговського. І хоч останній і розбив руське військо під Конотопом до цурки і так нажахав Москву, що в Москві запровадили траур, а цар, боячись рейду українського війська, навіть збирався тікати з Москви, але, підбурені Москвою (то був її єдиний порятунок) тубільці в тилу Виговського почали влаштовувати бунти, пізніше велемовно названі повстанням, заколоти, і тому перемога під Конотопом не принесла бажаної волі. Україна втягувалася в громадянську війну. І тоді Виговський вирішує з двох бід вибрати меншу й схиляється (не маючи змоги утримати Україну своїми силами) до федерації з Польщею та Литвою, що потім буде йому поставлено на карб — особливо радянською ідеологічною машиною, — продати, мовляв, хотів Україну Польщі (про те, що нещасну Україну противники Виговського продали Росії, чомусь не згадується, або якщо і згадується, то неодмінно як «історична справедливість»).

Придушувати антиукраїнські заколоти Пушкаря та іже з ним Виговський посилає Дорошенка. Москва рішуче виступає на захист заколотників, починається боротьба українського уряду з Москвою. Як результат на Україну, буцімто на поміч заколотникам, Москва посилає війська князів Трубецького, Пожарського і Ромодановського. Розкладені українські полки з Лівобережжя приєднуються до інтервентів і разом з ними успішно душать волю України — брат пішов на брата. Руїна шириться, перетворюючись у мертву зону по обидва боки Дніпра. При допомозі запроданців руські війська успішно просуваються Україною. На Великдень 1659 року князь Пожарський захоплює містечко Срібне і, за свідченням літописця