Читати книгу - "Том 12"

д[ом] Гамрекели (№ 23, кв. 4)

Дорогий хтосічку!

Хтось до когось аж тепер пише, як уже доїхав, і врядився, і встановився, і відпочив, і вже знов до своїх «безконечних» листів взявся. Хтось був перед виїздом цілий місяць у Києві дуже зайнятий, а не так роботою, як біганиною і візитами, і так не раз було, що цілий день і роботи жадної не зробив і таки не мав часу «вгору глянути», як то кажуть. Ще на кінці були роковини смерті брата і хтось був дуже-дуже бідний і не міг нічого писати. Через те все хтось спізнився до терміну і нічого не подав на конкурс «Киевской старины». Чи хтось щось подав? Хтось (білий) буде вже так кінчати своє оповідання, може, без конкурсу надрукують та комусь хоч так щось небагато дадуть. І ще хтось має деяку роботу в російськім видавництві, досить нудну, але вже мусить її скінчити, бо там обіцяв, ну, і таки щось заробити хоче, бо тут йому таки досить дорого жити. Хтось живе тепер «на пансіоні» у матері п. Квітки і має добре утримання, не потребує жадним господарством клопотатись (торік взимі мав того клопоту досить), але платить за те чимало, так як тут звичай, бо хтось не хоче, щоб на нього втрачалися тому, що він приятель. Хтось має дуже велику хату і гарний вигляд на гори. Ходив раз в гори і проблукав цілий день — дуже гарно було, але таки не так, як на зеленій Буковині, в чиємусь Кімполунзі, таки в чиїхсь горах краще.

Комусь кланяється п. Славинський. Хтось його бачив, як був в Одесі. В той час (тому три тижні) п. Славинський був редактором нової часописі «Южные записки», а тепер він офіцером у війську — забрали його несподівано до війська, та ще добре хоч не на війну, а відслужувати на місці тих, що на війну пішли, так що все ж він на Україні лишиться. Дуже він з того не рад, що мусив перо на стрільбу змінити, але що ж має робити? Редакторство, натурально, перейшло в інші руки, і хтось з того не рад, бо сподівався писати в тій часописі, а тепер не знає, як те випаде. Розказували в Одесі, що др. Липа оженився і що тепер його мало хто бачить. І хтось його не бачив, але о тім не жалує, бо хтось його не дуже любить. Вороний кудись вибрався з

Одеси, а перед тим з усіма посварився. Ми з Славинським заміряємо видати в Росії наші переклади з Гейне (тепер цензура трохи лагідніша стала), та хто зна, чи поэволять. Багато людей просили тепер дозволу видавати українську часопись, та щось досі нікому не дозволено. Хоча тепер в Росії ліберальний вітер віє і російські часописі заговорили таким тоном, мов і забули про цензуру, але, видно, той лібералізм не для України...

Нехай хтось любий напише, чи таки та бідна Ярошин-ська вмерла? Комусь її дуже шкода!

Нехай хтось сердечно привітає наше чорненьке, хтось би рад їй часом карточку послати, то хотів би знати її адресу. Але, головне, хтось хоче знати, як мається хтось, як його здоров’ячко. Мій любий, дорогий хтось! Нехай хтось не буде бідний! Хтось вітає чиюсь родину. П[ан] Квітка кланяється комусь.

Хтось

69. ДО І. Я. ФРАНКА

28 листопада 1904 р. Тбілісі Тифлис, Давидовская, № 23,

кв. 4, 15—28/ІХ 1904

Шановний пане-товаришу!

Посилаю Вам до «Вісника» два віршики, а то, може, там у вас уже й забули, що «в таком-то городе живет Петр Иванович Добчинский». Згодом пришлю дещо більше, бо воно й готове є, та біда — переписати не зберусь. От і се вже п. Квітка, спасибі йому, призволив переписати, а я сама, може, й ще прозбиралась би не день, не два. Правда, якось час так розбитий, то роботою, то планами, що раз річ уже написана, якось про неї не думається, щоб її до ума довести та послати межи люди, а зараз хочеться до чогось нового взятись. Зрештою, Ви давно знаєте, що я ледарка, то що вже маю казати? «По долам вашим да судят вас». При сій нагоді запитаю Вас, як саме і на чию адресу треба посилати книжки до бібліотеки Товариства імені Шевченка? Тут один добродій тифліський хоче пожертвувати деякі книжки, та не знає, як їх посилати та й чи потрібні вони, або хоч декотрі з них, бібліотеці. Може, переглянувши список їх (сей, що тут посилаю), Ви дасте пораду про се?

І ще маю одно прохання до Вас. Оце надумую видати маленький збірничок танцюристих пісень народних (бачте, як розвеселилась?) для народу ж. Мають туди увійти переважно волинські пісні, до яких мелодії я попросила записати п. Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись, у Буркуті, записав від Вас п. Квітка. Мелодії у нього є і початкові слова (чи, властиве, окремі куплети). Але якщо дозволите мені умістити сей матеріал, то, може, будете ласкаві прислати по кілька (хоч 2—3) куплетів на кожну мелодію. Я була б Вам дуже вдячна за те, хоч і сором мені, що завдаю Вам роботу. Ваші пісні починаються так: 1) «Ой на горі льон поламався, а до мене дяк женихався»; 2) «Ой чи не ти то гребелькою йшла, ой чи не ти то хусточку знайшла»; 3) «На воді човен вихитується»; 4) «Ой на горі біла глина, ой-ой-ой»; 5) Сабадашка.

Як зберетесь, з ласки Вашої, мені відповісти, то напишіть, як Ви з родиною маєтесь, та й взагалі, яке там коло Вас життя. Я оце від жовтня живу в сій далекій стороні, такій далекій, що мало й звісток з рідного світу сюди доходить. Сидітиму я тут до пізньої весни, певне, так, як і торік, та й адреса, певне, буде все та сама. Поправилась я було тут зовсім добре, а се остатній тиждень щось була простудилась і засіла в хаті з якоюсь хрипкою, та воно, відай, мусить хутко минути.

Зустріла я недавно тут сестру Ольги Федорівни — АІнтоніну] ФІедорівну], дуже вона поправилась за се півріччя, що я її не бачила, аж помолодшала. Очевидно, мається добре, та й казала, що незгірше.

Шан] Квітка просить Вам низенько вклонитись. Він тепер мешкає тут en famille1, з матір’ю