Читати книгу - "Мідний король"

Вони йшли пліч-о-пліч по ледве помітній стежині уздовж ріки. Точніше, Розвіяр ішов по стежці, а чотириногий не розбирав дороги. Його широкі лапи зі втяжними кігтями ступали по камінню, як по рівноті. Він був дуже блідий і часто пив, припадаючи до води, але держався добре. Розвіяр, було, після легкої рани провалявся в постелі декілька днів… з другого боку, перед обличчям смерті піднявся б, мабуть, і пішов. Навіть придохлий ляскун заповзає в щілину — сподівається вижити.

— Вижити, — повторив уголос чотириногий Лукс, чи то повторюючи останні слова Розвіяра, чи то читаючи його думки. — А що ти будеш робити? Там, на кордоні?

— Розкажи, що там попереду.

— Широка річка… її не можна перепливти або перейти вбрід. Міст. Посеред річки острів, там розбивається вода… І там імперська застава.

— Вони нас пропустять?

— Я не знаю. Після того, що сталося…

— А що ж, Шуу тебе роздери, сталося? Звідки взявся цей триклятий маг, хто привів його в замок?

— Ти бачив голови на списах? — тихо спитав Лукс. — Чи… ти сам їх туди настромлював?

— Ні, — сказав Розвіяр дуже швидко. І, помовчавши, додав: — Мене не було в тому поході. У тому, ну…

— Я зрозумів, — сказав чотириногий. — Я… взагалі, мене теж не було. Я хотів, щоб мене якомога довше вважали мерцем.

Розвіяр подумав, що, може, Лукс не так уже й даремно себе картає і лає боягузом. Є битви, на які чоловік просто мусить вийти — незалежно від того, мертвий він чи живий.

Лукс тим часом думав про своє. Каміння важко похитувалось під його широкими лапами.

— Я народився пізніше, — сказав він нарешті. — Я не пам’ятаю, як Ранок-Без-Похибки прокляв свій рід. Матері стали народжувати дітей абияк, порушився одвічний порядок…

— Порядок — це коли кожна мати родить по дві дівчинки, воїна і… раба?

Лукс почув, як змінився голос Розвіяра на останньому слові. Покосився на нього через голе, засмагле, перемазане висхлою кров’ю плече:

— Так. Але це було ще не все…

— «Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття — усі нагори помруть. Але чи правда це… про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей — і тепер, по його смерті».

Лукс зупинився. Подивився на Розвіяра зі страхом:

— Звідки ти… звідки ти все це знаєш?!

Розвіяр усміхнувся:

— Я казав тобі… я переписувач книжок. Остання книга, яку я переписав, називалася «Хроніки звіруїнів». Там була й карта, що вивела мене до ріки…

— І що вивела нашого ворога до озера Плодючості, — тужливо сказав чотириногий. — Матір Воф, чом я тебе не убив?

— «Убив, убив», — сварливо передражнив Розвіяр. — Ну, валялись би тепер обидва дохлі, і мокриці повзали б у наших розтулених ротах. Що з того?

Лукс нічого не відповів. Коротшали тіні, пригрівало сонце; у Розвіяра засмоктало в животі — час було подумати про привал.

— Жерти хочеться, — сказав він уголос. — Я тут ляскунів ловив, не спіймав ні разу… Яйця тільки знайшов, вони пліснявою смердять…

Лукс, тяжко дихаючи, піднявся трохи вище по схилу. Кілька хвилин нишпорив, озираючись, відкидаючи каміння. Розвіяр спостерігав з недовірою — і тому встиг помітити, як майнула, вилетівши звідкись із розколини, невловна тінь. Розлігся виляск, Лукс скинувся на задні лапи, і ляскун, збитий у стрибку, перекинувся і гепнув на дорогу.

— Вони смачні, — сказав Лукс, витираючи долонею піт із лоба. — Тільки треба підсмажити на камені.

Чорний камінь-стіл знайшовся нижче за течією. Лукс розпатрав ляскуна пазуром, як ножем. Розвіяр, піднявши брови, дивився, як спритно він управляється.

І спіймав себе на тому, що повторює звички володаря. Оці вигнуті брови, манера дивитись на співрозмовника, легка усмішка — вони стали частиною Розвіяра, він перейняв їх, сам того не бажаючи, і повторює тепер, коли володар мертвий. Коли прозвучав уже цей шепіт: «Мідний королю, Мідний королю…»

Тушка ляскуна розпласталась на камені. Чорна поверхня нагрівалась під сонцем, як пічка. Розвіяр і Лукс забрались у тінь, а ляскун повільно смажився, подригуючись, мов живий.

— Наш ворог почав війну першим.

— Брехня. Ваші загони нападали на замок весь час. Обстрілювали каравани. Убивали вартівників і рабів, викрадали череди…

— Це все Ранок-Без-Похибки, — Лукс зітхнув, знайшов паличку, перевернув м’ясо на столі-сковорідці. — Він збудував замок і обіцяв, що поки замок стоїть — нагорам не буде спокою. Так воно й сталось.

— Я бачив його, — сказав Розвіяр, квапливо ковтаючи слину від запаху смаженого м’яса. — Він лежав у шахті в підмурівку замку. Мертвий і з перснем на пальці.

— Він був маг. — Лукс задумливо поглянув на свою долоню, потім схожим жестом розкрив лапу подушечкою вверх і роздивився її теж. — Старійшини сказали: проти закляття, накладеного магом, допоможе тільки інший маг. Вони сказали: хай ми будемо вважатися частиною Імперії, однаково не віддамо свободи. Вони так сказали людям. Клан Роси загинув майже весь… А це ж був найсильніший клан… І голови на списах. І прокляття Ранку, щоб не родились діти. Гінці пішли в Імперію, оцією саме дорогою, що ми тепер ідемо. І принесли умову: нагори мають збудувати вежу для імперського мага й палац для намісника, годувати їх, утримувати й віддавати їм шану. А за це імперський маг уб’є нашого ворога. Усі зібрались на останню битву, навіть клан Зими, і я вже не зміг викрутитись…

— Боєць, — вирвалось у Розвіяра.

Лукс замовк — і мовчки, задумливо смажив м’ясо, поки воно не почало підгоряти.

— Ну гаразд, — пробурмотів нарешті Розвіяр. — Ти ж сам казав…

Лукс підчепив смаженого ляскуна кігтем і перекинув на білий камінь — холодніший.

— І все було добре, — рівним голосом сказав Лукс. — Поки маг не помер. А от коли він помер, усім стало зрозуміло, що не буде ні вежі, ні намісника, що маги зовсім не всемогутні, що Імперія не зможе захистити нас від прокляття… А моєму клану, клану Рівнодення, стало зрозуміло, що брат мій, Короткий-Танцюра, ходить пішки на посмертній рівнині, принижений, як оцей ляскун. Я пішов із клану Зими і став ховатись у горах, як цей ляскун, коли він був живий. Але мої родичі знайшли мене й піймали, як знов-таки цього ляскуна… Їж. Він же холоне.

— Якщо ваші старійшини пообіцяли Імператору побудувати вежу, значить, він пришле іншого мага, — припустив Розвіяр.

— Гадаєш, магів в Імператора — як мокриць біля річки? І він стане присилати їх одного за одним, щоб вони тут пропадали?

Лукс знизав плечима, ледь усміхнувшись, аж Розвіяр побачив, яким він був у мирному житті — до того, як його брата вбила вогнянка біля пастушачих печер. Підкреслено неуважливим,