Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смак свіжої малини 📚 - Українською

Читати книгу - "Смак свіжої малини"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смак свіжої малини" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 57
Перейти на сторінку:
мені це все? Нехай мені хтось урешті відповість?! За що?

Що можна відповісти психологові?

— Ні за що. Без приводу, — пояснила я. — Пам'ятай про цінний досвід, який ти здобула.

— До дупи такий досвід! Чуєш?! — гримнула Йолька.

— Тобі не треба порадитися зі спеціалістом?

— До дупи спеціалістів! Я нещаслива!

— Ми знаємо, — гнула я своєї, — але це ще не привід, аби так верещати. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

— Малино, ти не могла б вийти зі мною до кухні? — сказала Евка на диво понурим голосом.

— Ну?

— Ти копаєш по живому.

— Я застосовую ті ж аргументи, які застосовано щодо мене. Неодноразово застосовано.

— Це, власне, і називається копати по живому, — з натиском повторила Евка.

— Якщо я мусила вислуховувати…

— Ти б'єш нижче пояса.

— Може, я не розуміюся на анатомії. Але гадаю, що…

— Це не питання анатомії, — підвищила голос Евка, — а тільки чутливості, якщо це щось для тебе означає!

— Кажеш, чутливості! А де Йолька ховала свою чутливість, коли страждала я?

У цю мить ми почули гучне грюкання.

— Ти задоволена? — запитала Евка.

18.07. Певно, що ні. Я хотіла відігратися на Йольці. Помститися їй за байдужість. Нехай відчує, що це таке. Людина конає, пригнічена проблемами, а подруга пропонує їй відвідати поліклініку, ще й вимагає контролювати емоції.

Я думала, що відчую сатисфакцію, яку дехто називає солодкістю помсти.

— Що мене попустить, — пояснювала я Йольці.

Замучена докорами сумління, я зателефонувала ще того ж дня, але Йолька не взяла слухавку. Сьогодні ввечері ми заскочили її вдома. Спочатку вона не подавала ознак життя, але її зрадив шурхіт в ділянці вічка. «В тебе немає виходу, — забубоніла на цілу сходову клітку Евка. — Ми знаємо, що ти тут». Йолька відчинила всі чотири замки, відтак демонстративно почалапала на кухню. Ми за нею. Усілися навпроти, і я одразу перейшла до конкретики.

— Чому ти раніше не сказала, що мої поради так тебе дратують? — допитувалася Йолька.

— Я ж не асертивна, не вмію отак напрямець атакувати.

— Вчора ти вміла.

— Я розлютилася. Ми терпляче втішали тебе чотири дні, а ти так налетіла на Евку. Я подумала, що хтось урешті повинен тебе присадити.

— І присадила, — Йолька витерла велику важку сльозу, яка ліниво котилась по її щоці.

Я почулася зовсім кепсько. Втупилась у підлогу, гризучи кінчик великого пальця.

— Я хотіла б це якось виправити, — обізвалась по довгій-довгій паузі.

— Все гаразд, — вона простягла мокру від носовичка долоню. — Кожна з нас трохи завинила. Я, ти, може, навіть ти, Евко. Бо якби ти тоді зателефонувала до мене, хоч я і знаю, що це нічого не змінило б… Добре, краще змінимо тему.

— Я за, — підхопила я. — Цей… що ти, власне, робиш улітку?

— Не знаю. Після розриву з Віктором у мене завалилися всі плани.

Ще мить — і Йолька знову розклеїться. Треба опанувати ситуацію.

— А що з роботою?

— Нічого. Та халтура, яку мені знайшов Віктор, уже не актуальна. Зі зрозумілих тобі причин.

— Нема за чим шкодувати, — не здавалась я. — Ти тільки занудьгувала б у місті.

— Це мало бути на узбережжі, в пафосному пансіонаті. — Йольчині очі підозріло заблищали.

— Ти ж знаєш, яке в нас море. Брудний пісок і масні плями на крижаних хвилях.

— Малино, я ціную твої зусилля, але, може, ми і справді змінимо тему?

— Охоче. Тільки про що тоді говорити?

— Долар упав, — утрутилась Евка, яка досі мовчала як могила.

— Це несамовито, — відгукнулась Йолька.

— А я переїжджаю, — зробила я останню спробу.

— Знаю, а коли?

— Через десять днів.

— Шукаєш когось на своє місце?

— Ми над цим думаємо, — підтримала мене Евка.

Наразі ми дійшли рішення, що треба шукати. Але на нас звалилося стільки клопотів, що несила було зосередитися. Понад те, ми й надалі ганяємо в пошуках роботи. Тобто ми дійшли рішення, що треба ганяти. Може, завтра?

19.07. Треба почати б.

21.07. Тепер уже і справді непереливки. Завтра почнемо.

22.07. Ми мусимо почати, але я запізно встала. Все через погоду. Несприятливі метеоумови. Що можна робити у сірий сльотавий літній вечір?

— Можна написати оголошення, — запропонувала Йолька.

— Або посидіти за малим пивом, — кинула Евка.

Тож ми сидимо за одним великим на всіх. Виходить дешевше.

— Я сьогодні ходила на співбесіду, — повідомила нам Йолька. — Вони шукали психологів для міжперсональної комунікації.

— І що?

— Приходжу в офіс. Показую резюме, розповідаю про себе. Чувак вислухав і питає, чи я закінчила курси психотерапевтів. Відповідаю, що ні, бо не збираюся бути терапевтом. Поза тим, це дорогі курси, я воліла вкладати гроші у вивчення німецької.

— І що він на це?

— Заявив, що шукає когось із психотерапевтичною підготовкою, а я її не маю. Тоді я питаю, які курси він мені порадив би. Знаєте, що він відповів?

— Ну?

— Цитую: «Я не можу нічого вам порадити, бо якби я це зробив, ви могли б сподіватися, що згодом я вас візьму, а я не можу вам цього обіцяти». А я тільки просила поради.

— Боже, яка підозріливість. Якийсь маніяк.

— Колишній психотерапевт, а тепер директор школи менеджменту.

— Що ти тепер робитимеш? — запитала я.

— Здурію й замовлю ще одне. По правді, у мене до першого зосталося тридцять злотих. Але я маю це десь.

Ну-ну. Назрівають зміни.

23.07. Ми врешті почали шукати. Евка прийшла до мене близько другої, і ми сіли писати оголошення. Це нелегка справа. Треба обміркувати зміст, приготувати папір, зарядити принтер. Виявилося, що закінчився порошок. Тож будемо писати від руки.

— Пиши: «Вишукана квартира для двох осіб».

— Вишуканою може бути сцена у фільмі, — скривилась Евка, — а не квартира.

— Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири дні.

— Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.

— Припустімо, — дошкульно всміхнулась я. — А якщо я нікого не знайду?

— Плюнь і розітри.

— А якщо все ж таки?

— Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?

— Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю напругу. Чого ми стільки чекали?

— Ми чекали позитивного розвитку подій, — пояснила Евка. — Який не настав.

— Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину теорію.

— Певно, в Йольчину?

— Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.

— Тобто після того, як він став жити з Лешеком?

— Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала собі, що світ —

1 ... 40 41 42 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак свіжої малини"