Читати книгу - "Смак свіжої малини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого нового.
— Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі. Б'ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.
— Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що автор п'єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі невдах.
24.07. Я — так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть, час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не вийде?
26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим скандалом.
— Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.
— Нарешті? Я майже не виходжу з хати.
— І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?
— Але я підходила.
— Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької матері.
— Ти не стара, — наважилась я її злагодити.
— Не змінюй тему!
— Мамо, я щотижня до вас телефоную.
— Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.
— Що вибачити? — не зрозуміла я.
— Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.
Ой, бабуся страшенно образилася б.
— Що знову трапилось?
— А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?
— То нічого не трапилося?
— Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.
— Від батька?
— Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я — несправедлива, ти можеш у це повірити?
Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала справу її виступу перед п'ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих дешевої розваги.
— Чому вона так вважає?
— Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?
— Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.
— Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!
— Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…
— Я не казала про батька! — обрізала вона. — Ти байдужа до мене, до моїх мук!
— Не розумію. Що я такого сказала?
— Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої проблеми, а ти підсміюєшся.
— Але ти говорила про батьків діабет! — підвищила я голос.
— І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір. І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму, іронії та байдужості!
За нормальних обставин я просто відклала б слухавку на безпечну відстань і спокійно почекала б. Але не тепер. Я не збираюся бути мішенню для власної матері. Тож хряснула апаратом об стіну. І дуже добре. Навіщо мені телефон? Навіщо телефон самотній жінці, котра не має грошей навіть на абонентну плату?
* * *
— Чудово, — розвела руками Евка. — Треба буде переписати оголошення. Ми подали твій номер.
— Ми можемо привезти апарат від тебе, при нагоді заглянемо до…
— Ми нікуди не заглянемо, бо в нас на це не вистачить!
— Навіть на маленьке-премаленьке пивце?
Маленьке-премаленьке — це половина великого й коштує половину, а не дві третини. Його подають тільки знайомі бармени.
— На жодне. Жарти вбік. На порозі стоїть жорстока реальність, і ми мусимо гідно її зустріти. Натверезо.
— Тоді я нікуди не піду, — полякала я.
— Малино, мені теж важко, — вона присіла на край дивана й похнюпилась.
— Через чувака? Напевно. Ти завжди думаєш тільки про чуваків!
— Не називай його так! Ніякий він не чувак, він Томек.
— Добре, нехай буде Томек.
— Він навіть хтось більший, — тягнула вона. — Він просто супер-Томек. А я його відшила.
— Мабуть, не скажеш, що через ворожбу?
— Через ворожбу. Я злякалася тих сліз і зради.
— Але ми обидві знаємо, що це стосувалось Йольки.
— Тепер так, а раніше? Бабуся говорила про шатенку.
— Таж ти маєш чорне волосся.
— На світлі видно каштановий відблиск. Я подумала так: якщо ворожба стосується шатенки, то зрада й сльози чекають на мене влітку, бо саме влітку, при яскравому сонці я темна шатенка. Ну і я з ним розійшлася.
— Коли?
— Десятого липня. Ми були разом десять чудових днів, яких я ніколи не забуду.
— І про які я нічого не знала, — значуще глипнула я. — Я починаю сумніватися, що ми подруги.
— Зі мною зараз щось трапиться. Справді. — Евка підвелась і вийшла на кухню.
Я кинулася на диван, аж вистрілила пружина. А нехай все завалюється. Що мені до того? Кинулася ще раз.
— Що ти там трощиш? — виглянула з кухні Евка.
— Сценографію до п'єси «Падіння Малини С».
— Краще сідай виправляти оголошення. Але спершу відміни те, що ти сказала.
— Відміняю й перепрошую. Цього досить?
— Коротко й ясно, але за такої ситуації я не вимагатиму більшого. — Евка сіла за стіл і почала закреслювати номери телефонів.
— Зараза, вже п'ята. Я починаю нервувати.
— Спокійно, Малино. В найгіршому випадку заплатиш ще за один місяць.
— Чим?!
— Подумаємо.
— Ти говориш, як політики. «Подумаємо, зробимо відповідні кроки, окреслимо напрямок дій».
— Малино, заспокойся. Це ще не кінець світу. Це тільки кілька старих соток.
— Яких у мене немає!
Я заходилася гризти великий палець. Останнім часом я весь час це роблю.
— Якщо ти не перестанеш, у тебе скоро залишиться чотири пальці, — настачала мене Евка.
— Якщо в моєму житті щось не зміниться, проблема чотирьох пальців не надто мене турбуватиме. Я за крок від безуму.
— Добре, я закінчила. Ходімо порозклеюємо.
Ми вийшли.
— Трохи занадто світло. Нерозумно отак розвішувати при людях, — сказала я, обдивляючись довкруж.
— Давай скотч. Ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.