Читати книгу - "Танґо смерті"

— Орислава Горницька. А мене звати Яркою.

— Орислава… Орися… — замислився Мількер. — Так-так… одна з тих, що не зважилися на жертву. Вибрала тихе сімейне щастя, замість музики. Щоб опісля грати лише своєму чоловікові. Переважно на нервах. Музика таких не вибачає. Ви будете такою самою?

— Ні. Ніколи. Я зробила свій вибір. Я сказала мамі, що для мене головне — музика, і щоб вона припинила організовувати моє життя. І тоді вона розповіла про вас. Вона сказала, що тільки ви можете з мене зробити віртуоза. Що вам відомі якісь особливі таємниці скрипки, які ви не квапитеся розкривати, доки не переконаєтеся, що зустріли когось, кому варто їх розкрити.

— Якщо ви прийшли лише для того, щоб вивідати мої таємниці, то марно.

— Ні, я хочу удосконалити свою гру. І отримати якісь більші знання щойно тоді, коли ви переконаєтеся в мені.

Мількер надпив каву і задумався. Щось у цій дівчині підкупало його, бачив у її очах запал, чув у її голосі спрагу знань, але чогось йому ще не вистачало, віри в неї — чи що?

— Колись усе мистецтво належало богам, — промовив він, — це для богів будували храми, писали музику, малювали ікони, для богів танцювали і співали. А для кого хочете грати ви?

Дівчина, не вагаючись, відповіла:

— Для ангелів. Тільки не для тих, що намальовані у церквах чи на листівках, а для ангелів, яких ми носимо в собі. Бо людина носить у собі ангела, не ангела-охоронця, а ангела, який стогне, ув'язнений у сутінках душі кожного з нас, і якого рідко, дуже рідко нам вдається вивільнити з кайданів і дати йому свободу, щоб він злетів, вознісся, і тоді… тоді…

— …тоді разом з ним очищається і возвишається душа наша, душа кожного з нас, — продовжив Мількер і додав: — Ви цитуєте Мірчу Еліаде…

— Це і мої слова. Тобто вони стали моїми. Стали моїм кредо. Я за жодну ціну не хочу зрадити цього ангела.

— Якщо ви це кажете щиро… — опустив очі старий. — До того ж особа, котра читає Еліаде, не може оминути моєї уваги.

— Ох, повірте мені, — Ярка поклала свою долоню на його — свою тонку ніжну долоню з вузькими рожевими нігтиками на його суху і зморщену, на його кістляві пальці з видовженими, акуратно підстриженими нігтями, поклала і відчула холод його руки, пульсування синьої жилки і надію на те, що він починає їй довіряти.

— Я уже все вирішила для себе. Ви не пошкодуєте, що зробили мене своєю ученицею.

К

Праця в бібліотеці мені подобалася, я мав доволі вільного часу і міг порпатися серед старих книг та манускриптів або, прилаштувавшись на драбині, записувати якісь мудрації до своєї «Книги». Якось мені трапився трактат мало кому відомого, але видатного ученого Де Селбі про дзеркало. Здавалось би — дзеркало… А от нема жодного іншого предмета в нашому побуті загадковішого, таємничішого і підступнішого, я ще змалечку захоплювався ним і, розлігшись на підлозі та поставивши дзеркало проти себе, поволі опускав його верхню частину так, що підлога піді мною, здавалося, тікає кудись униз, і я от-от посунуся туди — у незвідану прірву, у щось жахливе і незворотнє, може, навіть у саме пекло, мене охоплював страх, я відчував, як ноги обволікає тепло, а за мить їх опече жар, і я хутенько піднімав дзеркало, тоді підлога піднімалася разом зі мною, а небавом я вже знову ризикував злетіти додолу, але вже коміть* головою. Так могло повторюватися безліч разів, але ще цікавіше було, коли я вимикав світло, дзеркало тоді демонструвало таємничі провалля, дивовижні скрадливі тіні, а за допомогою другого дзеркала я вже проникав у незглибимі лабіринти, в яких провалювався увесь, роздроблюючись на безліч парсун та маліючи до розмірів макового зернятка. Мені й зараз до вподоби ця забава, особливо, коли я дійшов висновку, що дзеркала демонструють зовнішність людини в молодшому віці, ніж це в дійсності. Адже світло поширюється з точно визначеною швидкістю, а звідси витікає, що, перш ніж у дзеркалі з'явиться відображення якогось предмета, необхідно, щоб промені світла спочатку впали на цей предмет, потім досягли поверхні дзеркала, відбилися від нього і повернулися до цього предмета, у даному випадку до очей людини, а це означає, що між тим моментом, коли людина кидає погляд на своє відображення у дзеркалі, і тим моментом, коли відбитий образ відображається в оці, минає цілком конкретний проміжок часу, який піддається виміру. Авжеж, проміжок цей такий малий, що ледве чи хтось став би розглядати цей феномен як проблему, гідну серйозного обговорення, якби я не знайшов підтвердження цієї теорії саме в Де Селбі, який домізкувався до таких самих висновків ще триста років тому. Тобто, завважте, я доглупався до цього самотужки, а на трактат Де Селбі натрапив геть пізніше. Учений пропонував відбити перше відображення в другому дзеркалі і вважав, що в цьому другому відображенні можна при ретельному обстеженні виявити відмінності у порівнянні з першим. Де Селбі навіть спорудив систему паралельних дзеркал, кожне з яких відбивало в нескінченному ряду його все маліюче й маліюче обличчя, поміщене між дзеркалами, відтак Де Селбі стверджує, що він дуже уважно «за допомогою потужного телескопа» роздивився відображення, віддалене неймовірно далеко від початкового в нескінченному ряду паралельних відображень. Опис того, що він побачив у телескоп, вражає, Де Селбі стверджує, що в міру того, як його відбиті обличчя йшли в нескінченність, вони ставали щораз молодшими й молодшими, а останнє відображення, яке йому вдалося роздивитися, — побачити його неозброєним оком і геть неможливо, — було обличчям хлопчика років дванадцяти «виняткової краси і шляхетства». Йому не вдалося дістатися до відображення, в якому він побачив би себе в колисці, — «через кривизну поверхні землі і обмежені можливості телескопа».

Це відкриття мене потрясло до глибини душі, я подумав, що забутий трактат Де Селбі необхідно негайно опублікувати і розпочати промислове виробництво телескопів і доступної системи дзеркал, аби кожна людина могла зазирнути у свою юність, не обмежуючись лише фотографіями. Ба більше, розвернувши дзеркала в протилежному напрямку, можна було б зазирнути і у своє майбутнє, побачити,