Читати книгу - "Шовковий шнурок"

Останні слова короля вразили Арсена.

— Хіба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможність?

— Так, я жду їх з години на годину!

А Спихальський додав:

— Сам Семен Палій веде їх!

7

Два дні тривала переправа.

В обідню пору восьмого вересня останній солдат союзницької армії перейшов на правий берег Дунаю.

З боку Відня долітала глуха канонада. Линув, підсилюваний поривами вітру, тисячоголосий людський рев — а-а-а! Було ясно — турки здійснювали ще один штурм обложеного міста.

Всі ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспішав: стояв на високому пагорбі і в підзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рікою — чи не йдуть козаки?

— Ах, Менжинський, МенжинськийІ Чому ж ти запізнюєшся? — примовляв з досадою. — Коли б ти знав, як потрібен тут! Як мені не вистачає зараз козацької піхоти!

Верховні союзницькі військовоначальники зі своїми штабами стояли збоку і теж дивилися на лівий берег. Всі вже знали, на кого чекає головнокомандувач, і таємно молили бога, щоб прислав таку потрібну перед генеральною битвою допомогу.

Але шлях був порожній. Ні живої душі, ні хмаринки куряви вдалині!

— Ах, Менжинський, МенжинськийІ- Скрушно хитав головою Собеський.

Підійшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив підзорну трубу. Оглянувся.

— Де він? Давай його сюди!

До нього підвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.

— Ну що? — не відповідаючи на привітання, вигукнув нетерпляче король. — Розповідай. Спихальський виструнчився.

— Ваша ясновельможність, ми обшарили всю місцевість від Дунаю до Дорнбахського лісу, що за горою Каленберг. І ще далі-Ніде не зустріли жодного турка чи татарина. Всі сили Кара-Мустафа стягнув до Відня. Сьогодні з раннього ранку штурмує місто…

— Поспішає. Хоче до нашого приходу взяти його, — замислено промовив Собеський. — Тоді б розв'язав собі руки в тилу, і в генеральній битві у нього було б чимало шансів на перемогу… Але в нас теж немалі шанси. 1 передусім те, що Кара-Мустафа не підозрює про наш наступ.

Відразу ж після цього король віддав наказ військам виступати в похід.

Австрійські, саксонські і баварські частини під командуванням Карла Лотарінгського рушили понад Дунаєм, займаючи лівий фланг. У центрі мав стати граф фон Вальдек зі своїми франкон-цями. На правому фланзі, по Дорнбахському лісі й прилеглих долинах — гетьман Яблоновський з поляками.

Просувалися повільно, на ходу перегруповуючись у три лінії, з резервом і обозами позаду. Тільки на третій день, пізно ввечері, не зустрівши опору, вийшли через Віденський ліс на визначений диспозицією рубіж.

Собеський зупинився зі своєю штаб-квартирою на вершині гори Каленберг, підняв величезне червоне знамено з білим хрестом і розклав багаття — знак Штаренбергові і всім обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Віденці висипали на вали. З дзвіниці святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.

Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готується до неї, і хотів передбачити його заміри.

Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського… Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. («Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бій», — подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна… «Молися завтра за мене, Марисенько!» — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.

Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце… Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?

Відповіді на ці запитання зараз бути не могло.

Заснув непомітно. А коли вже заснув, тоді йому ніщо не заважало — ні форкання коней, ні перегукування вартових, ні розмови жовнірів, що ставили королівський намет, ні постукування сокир.

Розбудив його з третіми півнями син Яків.

— Батьку, вставай! — затермосив щосили. — Радісні новини!

— Що? — кинувся король.

— Козаки прийшли! Передовий загін фастівського полковника Семена Палія. Менжинський привів. Чотири тисячі… І півтисячі донських козаків…

— Прийшли? Не може бути! — схопився на ноги Собеський.

— Як бога кохам, правда… Ждуть наказу, де ставати.

— Слава богу! А решта?

— Решта з обозом відстали… Будуть пізніше.

8

Після останнього невдалого штурму, коли сотні воїнів падишаха наклали головами, а тисячі були поранені, у турецькому таборі панували розгубленість і пригніченість. Воїни відкрито ремствували на сераскера, котрий, на їхню думку, навмисне затягував облогу, щоб тільки не дати місто на пограбування. Паші, кримський хан, молдавський та волоський господарі були обурені нерішучістю Кара-Мустафи, його невмінням вести облогу.

Одержавши від всюдисущих татар звістку про те, що Собеський переправився на правий берег і вже займає гору Каленберг, Кара-Мустафа зібрав військову раду.

Червоний намет візира гудів, як роздратований вулик. Ніхто не доторкнувся до солодощів і духмяної кави, якою пригощав високих гостей візирський каведжі. Ніхто також не звертав уваги на небачені багатства і казкову розкіш, що переповнювали величезний — на багато кімнат — намет, на фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровій чаші, на розвішану по стінах зброю, оздоблену золотом, сріблом та коштовним камінням. Хіба до того зараз? Йшлося про життя і про честь держави!

Коли ввійшов Кара-Мустафа, паші замовкли і схилили в поклоні голови.

Сераскер дозволив усім сісти і сів сам. За останні дні він схуд, ще більше почорнів. Настрій у нього був явно пригнічений.

Відсьорбнувши з фарфорової чашечки один ковток, повільно обвів поглядом воєначальників, що, поопускавши очі, закам'яніло сиділи на шовкових подушках. Тихо запитав:

— Що будемо робити, вельмишановні паші?

Ніхто не ворухнувся. В наметі надовго запала могильна тиша. Здавалося, паші проковтнули язики.

Кара-Мустафу почала охоплювати лють.

Мерзенні гладкі ішаки! Кровожерливі собаки! Нікчеми й заздрісники! Зловтішаються його невдачами! Ладні пожертвувати життям своїх воїнів, аби лиш вирвати у нього з рук владу великого візира і сераскера! Негідники!