Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

Тепер собака втомлений, сердитий і голодний. Те, що він переживав у стальній, повній пилюки, диму і смороду коробці, яку так часто шарпали вибухи, було дуже не до вподоби йому. Але ж поряд був Янек, отже, і він, Шарик, мав бути там. Тепер йому так хочеться їсти, але не думає про це. В нього одне найголовніше прагнення – виконати наказ а чи прохання свого господаря. Тому він і біжить по сліду танкових гусениць, невтомно долаючи відстань.

Попереду щось блиснуло, чути свист, гук пострілу. Шарик не боїться. Ще зовсім маленьким він звик до гуркоту рушниці. Гвинтівка стріляє навіть спокійніше, не так різко. Крім того, собака відчуває, що з обох боків його закривають піщані стіни. Гірше, що спереду, звідай, куди віц біжить, доноситься щоразу гостріший запах чу= жих людей. Зовсім чужих, не таких, як ті, котрих він пізнав за час свого перебування в бригаді. Пахне інше сукно, інша їжа, інша шкіра – все чуже.

Пес біжить повільніше, плавно переносячи -тіло з ноги на ногу. Ось він уже йде, потім, дедалі дужче згинаючи лапи, починає повзти, притуляючись животом до піску. Запах доходить знизу, немовби з-під землі. Вже видно насип, над яким пересуваються людські голови у стальних касках.

Шарик завмер. Деякий час він терпляче жде, поки зникнуть голови, віддаляться людські голоси. Тоді зривається з місця, біжить все швидше й швидше і, раптом кидаючись уперед, перестрибує окоп.

За кілька секунд він чує окрик, металічне клацання затвора. Але рядом уже перші кущі ялівцю. Добігши до них, Шарик змінює напрям. Жене його гуркіт пострілу, різкий свист проноситься збоку, біля лівого вуха. Собака довгими стрибками мчить уперед, повертає то ліворуч, то праворуч, щоб бути ближче до ялівцевих кущів.

Знову бахкають два постріли, свистять кулі, й настає тиша. Пісок шелестить під лапами, розлітається в боки, земля стає щоразу твердіша, поросла травою. Вже недалеко до темної стіни лісу, який шумить на вітрі. Трошки стишивши біг, Шарик кидається в кущі. Листя гладить йому боки, дрібні гілки чіпляють за шию.

Гусеничний слід тут мілкіший, бігти ним важко, бо вдавлені в землю ліщина та берізки трошки піднялись і стирчать, наїжені проти нього. Тому Шарик звертає й біжить поруч із слідом. Перестрибує одну воронку від снаряда, потім другу, і раптом йому під саму морду попадає клубок шерсті, яка різко пахне їжею.

Цього було забагато. Пахощі такі сильні, що Шарик забував про свого господаря й друга, про його прохання. Один стрибок – і він хапає зубами до нестями переляканого зайця. Той мить тріпочеться, і ось уже з-під іклів собаці спливає на язик свіжа тепла кров. Шарик відходить під густий кущ, сідає і жадібно їсть, трощачи кістки. Вгамовує голод. По м'язах, по всьому тілу розпливається приємне відчуття ситості, никне роздратування, од якого йому їжилася шерсть. Але в той же час появляється якийсь неспокій. Пес на мить завмирає, потім знову їсть, догризаючи останні шматки. Клапті шерсті Прилипли йому до писка, лоскочуть ніздрі. Він витирає морду об траву, допомагаючи собі лапами. І в ту мить йому повертається пам'ять, а з нею – сором. Адже він мав бігти й шукати.

Шарик прищулює вуха, опускає хвіст. Його поймають невиразні почуття. Кидається бігти далі, але одразу ж різко уповільнює біг.

Собака знову чує лиховісний запах людини і сукна, чужий запах – він уже чув його, коли стрибав через окоп, з якого у нього стріляли. Обережно крадеться, перебігаючи з тіні в тінь, висовує морду з листя і дивиться. Біля покинутого, покрученого заліза, вдавленого в землю, біля гарматного дула, що стирчить навскоси вгору, нерухомо лежить долілиць людина, і від неї пахне смертю. З глибини горлянки в Шарика виривається скигління, але він одразу ж придушує йогб – ніхто з його братів, сибірських вівчарок, не виказує себе, йдучи по сліду.

Мов дивовижний нічний птах, свистить у важкому польоті міна. Собака знає цей звук і припадає до землі. Вибух шарпає повітря, сполохана луна сліпо б'ється об стовбури дерев. Великий осколок, захуркотівгни, зрізує кілька листків і падає, впиваючись у землю біля самої Шарикової лапи. Собака відчуває його тепло й нерухому лють. Відкидає осколок кігтями, а потім підводиться і, задкуючи, відходить далі в лісову гущавину.

Пес хоче повернути на слід, але його вабить вогкість, мокра й слизька трава. Добре попоївши, він захотів тепер пити. Обережно ступаючи по болоту, Шарик знаходить між двома кущиками хвощів невеличку ямку з водою. Хлебче обережно зверху, щоб не скаламутити води. Нахилившись, уткнувшись носом у траву, пес уже не чує запаху. І тільки в останню мить помічає, що тут хтось є – зовсім близько чує шелестіння і краєм ока ловить чиюсь рухому тінь. Підіймає морду. За кілька кроків стоїть схожий на нього пес у цяцькованому ошийнику. Тільки ноги у незнайомця довші, а Шерсть коротша, підстрижена, і весь він видається дужчий. Підкрадався тихо, а тепер, побачивши, що його помітили, завмер, стоїть навпроти, там, де кінчається болото, і шкірить зуби.

Шарикові не хочеться битись. Він з'їв зайця, напився води, став неповороткий і відчуває, що в нього менші шанси. Дратує його, що дав себе отак зненацька заскочити; знає, що повинен бігти далі, але про всяк випадок і сам шкірить зуби, бо так уже ведеться між собаками- треба ж показати, що й він має ікла.

Але це тільки демонстрація. Випрямивши ноги, він пересувається боком, це виходить не дуже зграбно, бо внизу хлюпає болото, ковзають лани. Таким способом, не ^відступаючи, Шарик широкою дугою обходить незнайомця. Той обертається на місці, відстань між ними лишається та сама – два стрибки. Ось Шарик закінчив свій маневр – описав півколо і тепер стоїть, повернувшись задом у той бік, куди йому треба бігти. Він уже думає, що той не зрушить з місця. Бо якби хотів напасти, то мав би зробити це раніше. Тихо гаркнувши для острашки, Шарик уже повертається, щоб рушити далі. Але в цю мить ельзаська вівчарка стрибає вперед,