Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

забезпечення в УНР однакових прав для всіх громадян, незалежно від суспільного становища й поповнення Центральної Ради своїми представниками. Спеціальна делегація з 200 чоловік на чолі з С. Шеметом намагалась домогтися виконання зазначених рішень у Києві, але, не діставши навіть дозволу виступити на засіданні Центральної Ради, ображена повернулась на Полтавщину. «З цього часу, — вважає П. Христюк, — намітився повний і тісний контакт партії "хліборобів-демократів" з "Союзом Земельних Собственников", направлений на повалення Центральної Ради. Через "Союз Земельних Собственников" партія війшла, як активний чинник, в систему поміщицько-німецької акції проти Центральної Ради. Йшло одверте "братання" великої аграрно-промислово-фінансової буржуазії України з німецькими реакційними генералами, для яких і Центральна Рада, і соціялістичне правительство були чужі і ворожі з їх демократичними традиціями»[354].

За «одвертими реакціонерами», за оцінками П. Христюка, «підтюбцем побігла» і «дрібно-буржуазна українська інтелігенція», «як перед тим бігла за соціалістами». Він має на увазі, передусім, українських соціалістів-федералістів, які, вважаючи ідею державності вищою за будь-яку класову ідею, гадали, за словами С. Єфремова, що «настав час нової революції — революції проти анархії». Для порятунку держави і культури вони вимагали створення коаліційної влади замість Центральної Ради та соціалістичного уряду. Тим самим, вважав П. Христюк, «есефи з завзяттям розчищали ґрунт для грядущого пана в надії, що він не забуде цієї їхньої відданої праці»[355].

Активізувались і соціалісти-самостійники. Вони заявляли про необхідність виправити помилки Центральної Ради, сформувати нову Раду народних міністрів з «ділових людей» і без участі представників національних меншин. Й УПСФ, й УПСС виступали проти скликання Українських Установчих зборів (стриманою була і реакція УСДРП — власне всіх, хто не отримав за результатами виборів, бодай і неповних, скільки-небудь серйозного представництва).

«Йдучи походом проти Центральної Ради і майбутніх Установчих Зборів, — розвиває свою думку П. Христюк, — українська дрібна буржуазія почала, слідом за великою буржуазією, навідуватись, через чорний хід, до своєї надії — німецького командування і прохати його ласкавого заступництва перед ненависним соціялістичним урядом. Так звані хлібороби — власники, демократи і просто поміщики не давали спокою Німцям, добиваючись "справедливого суду". Пруський юнкер тільки руками потирав з задоволення. Коли німецьке командування почало втручатись у внутрішні справи Республіки, українська буржуазія, лицемірно протестуючи проти цього, одночасно запобігливо зазначала в своїх протестах, що те втручання являється фактично цілком обоснованим, що воно викликане бездіяльністю та нездатністю до праці соціалістичного правительства»[356].

Картину, змальовану молодшим колегою по партії, завершує М. Грушевський. Він вважає, що всі праві сили були єдиними в той час у своєму намаганні дискредитувати Центральну Раду, повалити її, припинити здійснювану нею соціальну політику — тим самим поклавши край і Українській революції. Причому колишній Голова Центральної Ради свідчить, що такі тенденції були не поодинокими, не регіонально обмеженими, а всеосяжними. «Польські поміщики Поділля й Волини, — пише він, — звернулись до австрійського правительства з закликом перевести окупацію приграничних частей України, скасувати в них селянські організації й земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодіння й завести примусову селянську працю. Поміщики та їх офіціялісти завязували як найтісніші звязки з австрійськими та німецькими командами, гостили їх офіцерів, шукали їх помочи. Організовували також польські військові части, або, опираючись на давнішнє сформовані легіони, пробували на власну руку касувати земельну реформу й відбирати поміщицькі землі, роздані селянам земельними комітетами.

На лівобережу місцеві, навіть українські поміщики заходились також організувати рух против земельної реформи і соціялістичного українського правительства: приєднавши до себе дрібних власників, селян і козаків, вони виносили резолюції з домаганнєм, щоб Центральна Рада відставила свій соціялістичний кабінет, не скликала Установчих Зборів, організувала тимчасове правительство і, віддавши йому всю власть, себто диктатуру, сама розпустила себе. Инакше грозили боротьбою, повстаннєм і т. д. Їх депутації заявлялись у німецьких представників. На місцях серед офіцерів німецьких частей також велась з сеї сторони завзята агітація в напрямі скасовання земельної реформи, усунення соціялістичного міністерства і української державности. А найгірше, що паралельно з такими заходами з боку елементів сторонніх, несоціялістичних анальогична агітація за відсуненнє соціалістів від власти й передачу її в руки якоїсь, нікому близше незвісної української буржуазії (котрої фактично й не було) — щоб вона за помічю Німців закріпила українську державність на підвалинах буржуазних, — вели певні групи українських с. — дем. і с. — федералістів, їх преса повела гостру кампанію против українського уряду і Центр. Ради»[357].

Розуміючи всю складність обстановки, Центральна Рада вважала за єдино можливий вихід зі скрути об'єднання українських сил. Цій меті, зокрема, було підпорядковане переформування Ради народних міністрів 24 березня 1918 р., яка набула наступного вигляду: В.Голубович (УПСР) — голова Ради; П.Христюк (УПСР) — державний секретар; М.Ковалевський (УПСР) — міністр земсьских справ; М.Любинський (УПСР) — закордонних справ; Є.Сокович (співчуваючий УПСР) — шляхів; О.Жуковський (УПСР) — військових справ; М.Ткаченко (УСДРП) — внутрішніх справ; Д.Коліух (співчуваючий УСДРП) — харчових справ; Михайлів (УСДРП) — праці; Т.Сидоренко (безпартійний) — пошт і телеграфів; С.Шелухін (УПСФ) — судових справ, В.Прокопович (УПСФ) — освіти; І.Фещенко-Чопівський (УПСФ) — торгівлі і промисловості; О.Лотоцький (УПСФ) — державного контролю; Климович (безпартійний) — фінансів.

Однак ці зміни означали лише формальне завершення урядової кризи. Так, українські соціалісти-федералісти водночас діяли «на два фронти» і за два дні до гетьманського перевороту відкликали своїх представників з Ради Народних Міністрів[358].

Взагалі, ідея перевороту явно домінувала в останні два місяці існування Центральної Ради, Української Народної Республіки. Вона «витала в повітрі» весь час після повернення української влади до Києва. Цим, мабуть, можна пояснити і той факт, що дослідники саме через перспективу державної змови і перевороту розглядають практично всі події березня — квітня 1917 р. У М. Грушевського відповідний параграф має назву «Переворот». У П. Христюка — «Німецьке військо стає по стороні буржуазії і доконує державного перевороту на Україні (розгон Центральної Ради і встановлення гетьманщини)». Промовистий і розділ книги В. Винниченка — «Конфлікт двох сил».

Винниченко, безперечно, формально менше за інших зв'язаний із закликанням німців в Україну, рішучіше за колег по політичній і науковій діяльності підходить до аналізу поведінки й окупантів, й українських правлячих кіл (тут він також уважав свої «руки розв'язаними» після відставки з посади Голови Ради народних міністрів, хоча, заради справедливості, слід зазначити — не скидав відповідальності ні з себе, ні з фракції УСДРП)[359]. Навівши численні приклади викорінювання окупаційною адміністрацією всього, що хоч чимось нагадувало про соціальні здобутки революції, автор робить ряд висновків.

По-перше, мілітарна австро-німецька сила, на яку сперлась українська влада, «була соціально ворожа й чужа українській нації». По-друге, «ще раз підтверджувалось, що слова про рівність демократичних свобод у клясовому громадянстві є тільки переконання наївних і засоб обдурювання більш практичних людей». По-третє, українська