Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Бо він таки був негідник — про це свідчили тонкі, але виразно видні на спині бліді пруги від нагая: правосуддя вже колись накладало на нього руку. А тепер мало накласти її остаточно.

Спочатку аж посинілий, він розглядався довкола широко розставленими темними очима, ніби когось шукав у розбурханому натовпі, і, видно, незабаром справді побачив того, кого хотів, бо ледь усміхнувся; при бажанні можна було навіть твердити, що на його бліді щоки вернулося трохи рум’янцю.

Процесію не супроводив священик чи носій хреста, бо стратенець нібито гостро, навіть брутально відмовився від будь-якої духовної розради. Та чи зі священиком, чи без, чи з хрестом, чи без хреста, а страта — діло поважне, і хоч глядачі сунули на майдан дуже веселі, ще й під музику, проте не було сумніву, що сама екзекуція відбудеться без будь-яких жартів, фіґлярства чи вибриків, одне слово — солідно. Це було таке самоочевидне діло, що раптове, зовсім неждане відхилення від цієї самоочевидності приголомшило всіх. А сталось ось що: коли двоколка зі стратенцем у супроводі охорони пробиралась крізь натовп, що неохоче розступався, якийсь тендітний, гарний, білявий молодик, що досі сидів на даху шинку «Під ратушею», над головами в оркестрантів, які, вгамовані суворим паном бургомістром, тепер повідкладали інструменти й кухоль за кухлем цмулили пиво (цілком можливо, що саме цього безвусого шибеника стратенець щойно шукав очима і так утішився, побачивши його), раптом сплигнув з даху на веранду, широко розставив ноги перед сторопілими музиками й звернувся до них недоречно веселим тоном:

— Чом ви не вшкварите чогось, панове, а сидите тут, наче вам хто руки позв’язував і роти позашивав? Los, los, нуте, бо ми тут усі скиснемо з нудьги, запозіхаємось до смерті, поки отого добродія піднімуть на колесо, los, los, не баріться! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум! Не соромтеся, вріжте як слід, майстри дудок та струн, хай ми щось почуємо і хай панам катам робота легше йде! Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!

Що мали відповісти музиканти на такі непристойні й безглузді слова? Покликати шинкаря й зажадати, щоб він витурив цього зухвалого бешкетника? Чи, може, ще в’їдливо додати, що на стратах музика не грає, бо то гріх; і ти, хоча ще молодий і дурний, мав би це знати. «Правда, ми заграли кілька пісеньок, так то ж тільки спочатку, поки нічого не діялось, і ми покинули б грати й самі, без наказу пана бургомістра, тільки-но задзвонили в дзвін, бо знаємо, що гоже й що негоже. Але грати тепер, коли візок із стратенцем уже їде? Жартуєш, шибенику! Покинь ці жарти. Яке тут трум-бум-бум!»

Отак би мали повестись музики з «Дев’ятихвостої кішки», і важко збагнути, чом вони повелись інакше: ані слівцем не заперечивши зухвалому юнакові, поставили кухлі з пивом, узяли інструменти й слухняно почали грати — правда, без належного завзяття й піднесення, а наче механічні ляльки з пружинами, зате в бездоганному ритмі. І заграли не врочистий духовний гімн, що, може, хоч трохи пасував би до такої поважної хвилини; ні, вони ушкварили саме той хвацький танчик, мотив якого наспівав їм безвусий шибеник: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум», — і якого грають на ярмарках, по шинках та на сільських танцюльках.

Як твердив потім швець Маттейс Кнопф, що грав на басовій віолі, смичок його сам засмикався по струнах, мов живий; і сам забубонів бубон під рукою різника Кемпфа, ще й розбрязкався брязкальцями, на ньому начепленими; і сама засопіла сопілка, бо її мундштук сам підскочив до губів кравця Зуммера, а його пальці, хоч їх ніхто й не просив, самі справно застрибали по дірочках, і з тими, що грали на кларіну, на дульціану, на крумгорн, цінк, пумарт та серпент, було достоту так — і полилося: «Трамтата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!»

І серед цього рейваху чутно було, як зашуміла юрба й захвилювало море голів, бо люди обертались один до одного, питаючи: «Що це?» Заклопотаний бургомістр Реріх, знявши догори руки, щось вигукував, щоб зупинити цю чортівню, але ніхто його не слухав, ніхто не звертав на нього уваги. Двоколка зі стратенцем застрягла в розворушеному натовпі, і рейтарські коні вже злякано пирхали й крутили очима, а обидва катові поплічники, що вели мула, стали на місці, не знаючи, що робити, бо подумали, що засудженому оголошено помилування. Але кат на них закричав, щоб ворушились. Вони й рушили далі, тягнучи за повіддя і б’ючи схарапудженого мула. А тим часом сталась нова непристойність.

Білявий юнак, винуватець усіх цих непорядків, вихопився на балюстраду веранди й одним стрибком перелетів на ешафот, просто за катову спину. «Дев’ятихвоста кішка» все цигикала й цигикала свій допотопний шлягер, і під ту музику юнак почав танцювати, снуючись між плахою, колесом та шибеницею. Кат ухопив канчука, що висів у нього на поясі, й замахнувся на танцюриста, але той, ухиляючись, закричав:

— Облиш, прекрасна маско, танцюй зі мною, не будь занудою, адже молодість буває лиш раз і лиш раз ми живемо на світі! Танцюй, танцюй, не зважай ні на що! Los, los! Айє! Гун! Ва! Ге! Ар! Амен! Гатан!

Рейтари посплигували з коней і посунули до ешафоту, щоб навести там лад; та поки вони добрались до східців, кат уже танцював, переступаючи з ноги на ногу, ніби поміст під ним був розпечений. То був ведмежий танець, що ні в кого не міг викликати естетичну насолоду; але все-таки танець, і то під мотив «трам-тата-трамта, трайдара-райда, трум-бум-бум, трум-бум-бум!» А пустун-юнак тим часом радісно гукав назустріч воякам, що піднімалися східцями на ешафот, повитягавши шаблі й наїжачивши вуса:

— І ви хочете потанцювати? Браво, в коло! В коло!

Він підхопив канчук, що випав у ката з руки, і, вимахуючи ним, верещав незрозумілі