Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Дякую тобі, Бодику! Щиро дякую! — ховаючи зброю в торбинку, розчулено пролебеділа Рося.

— В разі чого скажеш, що купила на Привокзальному ринку в якогось пацана. І стій на тому до кінця!

— Стоятиму! — пообіцяла дівчина і простягла йому сотку.

— Сховай! — наказав Бодьо. — Це подарунок. За гонор і відвагу. Вдома добре протри його спиртом, бо там відбитки моїх пальців. Після операції також добре повитирай і втопи в Жаб’ячці. Ще: купи собі довговолосу, бажано чорну перуку, великі чорні окуляри й рукавички. Заряджай і стріляй лише в рукавичках. І пам’ятай про запобіжник, бо якщо сама себе підстрелиш, я на могилу рожі не носитиму.

Повернувшись додому, Рося буквально скупала пістолет у спирті, заклала набої, загорнула в стару косинку й поклала в торбину, радіючи, що і «жало» роздобула, і гроші зберегла.

Вже не парфумила подушку, бо вона й без того запаморочливо пахла лиходієм. Відтак, він знову приснився їй. Спершу вона чула лише його регіт: «Ніколи мене не знайдеш, курво!» Згодом побачила його чорну, наче з смоли відлиту, постать у сутем’ї парку і, підкравшись до нього, прошепотіла: «Я знайшла тебе, щоб убити!» Він, зобачивши пістолет, який неоново посвячував в її руці, впав навколішки й почав благати, щоб вона відпустила його до жінки, до дітей, бо він їй нічого лихого не зробив. Гарчав: «Ти не жертва, ти моя партнерка, бо тобі було добре зі мною!»

«Тим, кого ви задушили, також було добре?» — ляснувши його по обличчю, просичала вона.

«Це не я душив, а той, запорток! — відперся він і знову почав квилити, щоб вона подарувала йому життя за кайф, а дівчина кричала: «Ні! Ні!», але не могла натиснути на курок, так шарпалися їй руки.

Але постріл все-таки пролунав — гучний, як вибух бомби: за вікном наяв стріляли громи, які бабця називала «перунами», а потужна злива полоскала шибки.

«Це знак, що я також мушу… А дощ змиє всі сліди», — вирішила Рося, западаючи у новий сон.

Вранці, повісивши на рамено торбину, в якій крилося «жало», подалася на шматяний базарчик. Купила довговолосу смолисто-чорну перуку, сонцезахисні окуляри в упівобличчя, чорні шовковисті рукавички. Але не вбрала, бо ні перука, ні окуляри їй не личили, вкупі з носом робили її схожою на справжню відьму. Та й не було потреби маскуватися, допоки не вистежить шефа. «Запортки» її менше цікавили, бо для неї вони були лише гейби його смердливими руками. Запакувала все це в торбину і під’їхала автобусом на Забудову — живописну околицю міста, де вже котрий рік один за одним «плодилися» котеджі начальників і сторонських багачів. Але, вважай, впіймала облизня, бо більшість будівельників працювали за високими огорожами й або зовсім не реагували на її поклики й стукання, або визирав сторож і запитував, якого дідька їй треба.

— Не дідька, а двоюрідного брата — Василя з Лисогірки (чи Петра з Опарівки), — пояснювала вона.

— Нема такого, — кидав той і ховався.

Наступного дні вона никала Тернами, де будувалися переважно ті люди, які заробляли гроші за кордоном. Там працювали здебільшого місцеві робітники, не гребував роботою і забудовник. Огорожі хоча й були, проте тимчасові, з дощок. І люди розмовляли з нею привітніше, бо тут вона цікавилася на лише «братом», а казала, що хоче поставити будинок в селі і шукає вмілих, але не дуже дорогих майстрів, цікавилася, де вигідніше закуповувати будматеріали, в наших гуртовнях чи в Польщі, і скільки, на загал, може коштувати така-сяка домівка. Бригадири охоче відповідали на її запитання і навіть пропонували свої послуги, але ніхто з них не пахнув, як той, і не мав характерної обручки.

В п’ятницю вона обійшла довгобуди на Жаб’ячці — непрестижній околиці, центром якою було поросле очеретом і засноване ряскою озерце, де «концертували» щорік, то гучніше полчища жаб і комарів. Там помалу, з натугою зводили собі одноповерхівки лікарі, вчителі й торгівці всяким дріб’язком. Під вечір повернулася в центр — втомлена, розчарована, спрагла. Зауважила біля входу в парк пересувний «паб» — бочку з пивом і трійко червоних пластмасових столиків — й вирішила збадьоритися.

Колись вона нізащо не дозволила б собі цмулити пиво на вулиці, а нині без сорому замовила собі півлітрову гальбу й присіла з нею за вільний, захляпаний і замацаний столик, спиною до двох молодиків, які з апетитом хрупали солоні горішки.

Й почула глухуватий, з пришіптуванням голос:

— Може, як стемніє, прогуляємося парком?

Подумала: «Господи! Це ж той…» Несамохіть скулилася, увібгала голову в плечі й заціпеніла, бо здалося їй, що він закликає в парк не свого співрозмовника, а її, і якщо вона не згодиться, вхопить її за шию й потягне туди принародно. Слухала, як лунко гупає нажахане серце, й тупо, боячись не те що озирнутися, а поворухнутися, споглядала, як опадає шапка піни в її гальбі.

— Без Мацька? — після хрумкотливої паузи запитав той, другий, що роздягав…

— Ага.

Другий, гикнувши, сьорбнув пива:

— Щось не хочеться.

— Боїшся, що без нього не вийде?

— Може й не вийти, якщо трапиться якась… з бзіком…

— Нас двоє.

— Нє, без Мацька не той смак, — відказав другий і знову захрупав.

«Я никала загумінками, а вони ось…, — тремтячи від сорому навпіл з радістю, подумала Рося. — Де ж Мацько?»

Їй закортіло озирнутися, але вона стрималася, аби ті не здогадалися, що вона чує їхню розмову й розуміє, про що йдеться.

— Шкода, бо я дістав охоту…

— Піди до Гальки. Смачна баба. Широка дупа, вузьке дупло…

— Облесна. Я на таких не маю стояка.

— А я без Мацька не маю.

«Мацько — це прізвище чи назвисько? Яка різниця? Тепер йому не сховатися, бо сам Бог привів мене до цих. А вони