Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.

Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.

Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…

— Ще хвилина — і буде пізно! Пізно!

І раптом звідкілясь далеко-далеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…

А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..

І ось — він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, — злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!

— Що я роблю? — гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. — Що я роблю? Це ж — кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…

Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.

І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.

Жовтень 1927 — січень 1928.

Харків.

Василеві Минку доля прирекла бути вульгарним письменником. У 1920-х роках його вважали непристойним і сороміцьким, нинішні автори Вікіпедії мають на увазі щось інше, називаючи його «автором вульгарних драматичних творів для масового глядача».

Минко, ровесник Донченка, народився 1902 року в селі Минківка Валківського повіту Харківської губернії у звичайній селянській родині. Після сільської школи навчався у Валківському ремісничому училищі. У 1919 році завідував відділом народної освіти у волосному ревкомі, згодом земельним відділом у волосному виконкомі. Брав участь у діяльності місцевої «Просвіти», грав у театрі і ставив п'єси.

Улітку 1922 року в Україні почалася адміністративно-територіальна реформа, волості ліквідували, натомість утворили райони. Минко хотів учитися на артиста або агронома, комсомол і комнезам вибрали друге і відрядили його на робітфак Харківського сільськогосподарського інституту.

Українську мову і літературу Минкові викладав Михайло Йогансен, від якого цікавий студент дізнався про плужанські понеділки — літературні вечірки Спілки селянських письменників «Плуг», одинокої тоді літературної організації. У цей же час він відвідував акторську студію, якою керували Іван Юхименко і Дмитро Грудина, грав у недовговічному театрі імені Лесі Українки. Літературну діяльність Минко почав із п'єс та інсценізацій.

І так само, як Олеся Донченка, 1924 року Василя Минка мобілізували у військо. Він потрапив у авіаційний полк у Ростові-на-Дону. Туди йому надіслали його другу книжечку — «Лісові круки», етюд на 1 дію за Олесем Громовим. Першою була дитяча п’єска «Купала» того самого року, але ще «доармійська». Незабаром він уже керував драмгуртком в авіазагоні і дописував у газету як військкор.

Восени 1926 року Минко повернувся до Харкова, вступив до «Плуга», працював експедитором у журналі «Плужанин», потім секретарем організації. Видав іще дві дитячі п’єси й перейшов на прозу. Перша прозова книжка називалася «Власть на місцях» (1927), слідом вийшла збірка повістей і оповідань «Беладонна» (1929), його перша солідна книжка, яка принесла молодому авторові скандальну славу.

Більше нічого такого видатного у його житті і творчості не було. У кінці 1920-х Минко їздив по комунах, як це тоді було заведено, потім пішов працювати на завод — «пролетаризуватися». Писав нариси, повісті з робітничого життя. Роман «Ярина Черкас» (1936) про колективізацію вилучали з бібліотек за перекручення сталінської політики. По війні зосередився на драматургії, видав подорожні нариси про Індію, робив літературні записи за Героями Соціалістичної Праці.

Усе своє життя Василь Минко докладно описав в автобіографічних повістях і спогадах «Моя Минківка» (1962), «Червоний Парнас» (1972), «Їхав козак на війноньку» (1979), «З пером, як з багнетом» (1981), «Білий будинок над зеленою Сулою» (1988). Помер у Києві 1989 року.