Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Судова влада на українських землях литовсько-польської доби — це складне суперечливе явище, аналіз якого має базуватися на з’ясуванні ментально-культурних підвалин середньовічного і ранньомодерного соціуму. Функціонування судочинства зумовлювалося всім соціальним тлом суспільства, співіснуванням різних ціннісних систем його представників у їх нерозривній єдності.

Існує відчутна залежність сприйняття чи несприйняття певних носіїв судової влади від наявних у суспільстві духовних цінностей, стандартів поведінки, її мотивації тощо. Зважаючи ж на соціальну і культурну строкатість середньовічного, зокрема й українського, суспільства, можна говорити про різні типи судової влади та їх конкуренцію як з огляду на здатність забезпечувати прийнятний рівень правопорядку, так і на об’єктивну еволюцію державної влади загалом з тенденцією до її розділення. Показовою при цьому є еволюція судової влади монарха, шляхти і копи.

Еволюція судової влади на українських землях зумовлювалася уявленнями про монарха як носія найвищої справедливості, об’єктивною недоступністю монаршого суду та шляхетсько-магнатськими владними тенденціями у формуванні КП, ВКЛ і Речі Посполитої. У ході розбудови судової системи за ним залишалася функція найвищого судді в державі, право отримати справедливість від якого високо цінувалося в суспільстві.

Поза тим, на українських землях КП, ВКЛ і Речі Посполитій як у дореформений, так і післяреформений період, існував певний судовий плюралізм. Суди, з одного боку, виконували роль різної ваги важелів, що утримують суспільну рівновагу, з іншого — не робили і не могли зробити судову владу безумовною.

Політичні й економічні амбіції магнатів і шляхти, пов’язані з ними конфліктність та агресія часто призводили до активного й виснажливого судового протистояння. При цьому шляхетське судочинство вибудовувалося як конвенційне, засноване на врахуванні інтересів сторін і груп, які стояли за особою, культурних пріоритетів, вразливих місць культивованої честі, що давало б змогу надалі співіснувати шляхтичам, щохвилини готовим удатися до зброї. Судді були частиною тієї ж шляхетської спільноти, тісно зрощені з нею зв’язками крові, приятельських стосунків, клієнтурних підпорядкувань тощо. А їхні лояльності часто виявлялися важливішими в ієрархії цінностей, аніж обов’язки урядників. Чи не найдієвішими для відновлення або підтримання миру серед членів шляхетського загалу були позасудові механізми, що могли примирити їх з найменшими втратами[230]. Такий характер шляхетських судово-владних відносин на українських землях формувався внаслідок взаємопроникнення польських і руських правових уявлень, зокрема про відправлення правосуддя, що сприяло поширенню на території Речі Посполитої спільних «судових практик» і стереотипів.

Судова влада копи, очевидно, теж мала сприяти передусім залагодженню миру, а не встановленню істини. Показово, що це практично не впливало на її ефективність і визнання соціумом. Поступове виділення з-під її юрисдикції шляхти свідчить про формування культурного шляхетського середовища, яке вимагало уточнених (а не кардинально змінених) правил відправлення правосуддя.

Ефективність громадського судочинства, зокрема приятельського (полюбовного) та копного, в якому уособлювалася судова влада соціуму, і підкорення якій мало хоча б позірно добровільний характер, перевищувала чи була такою ж, як і ефективність державної судової влади.

Упродовж кількох століть своєрідним автономним політично-адміністративним утворенням з багатьма ознаками державності й власним оригінальним досвідом здійснення судової влади в межах Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої, Кримського ханства й підвладної Росії України-Гетьманщини була «козацька християнська республіка» — Запорізька Січ (самоназва — «Військо Запорізьке низове»). У ширшому плані Запорізьку Січ визначають як соціальне утворення, що поєднувало риси військової спільноти, політичного та соціального інституту[231].

Заснування Запорізької Січі в сучасній історіографії прийнято відносити до другої половини XVI ст., часу побудови перших козацьких військових споруд на дніпровських островах. Багато дослідників називають першою Січчю замок, збудований канівським старостою Д. І. Вишневецьким (Байдою) в 1550-х рр. на о. Мала Хортиця. Втім існує й інша аргументована точка зору, що ці укріплення слід уважати лише предтечею майбутньої Запорізької Січі. Збереглися більш-менш точні письмові відомості про сім Запорізьких Січей: Томаківську (80-ті роки XVI ст. — 1593), Базавлуцьку (1593–1638), Микитинську (1639–1652), Чортомлицьку (1652–1709), Кам’янську (1709–1711, 1730–1734), Олешківську (1711–1728) та Нову (інші назви — Покровська або Підпільненська, 1734–1775). Проте в наукових дискусіях називають й інші цифри (від 5 до 13 Січей).

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського народу, розвитку національної свідомості та правосвідомості. Січ як автономне військове, політико-правове й адміністративно-територіальне державне утворення поєднала в собі «дух свободи та дух релігії» (самі запорожці небезпідставно ототожнювали себе з лицарським орденом). Її самостійність лише на нетривалий час могла обмежуватися українськими гетьманами або литовськими, польськими, російськими чи турецькими правителями.

Запорізьке січове козацтво створило новий вимір правового життя, відмінний від тогочасних правових реалій, зокрема від принципів і норм феодального права, що закріплювали станову, релігійну, національну та майнову нерівність. Сучасні дослідники навіть вбачають у Запорізькій Січі риси ранньобуржуазної республіки. Право на власне судівництво, поруч із «давніми правами в добрах і станах», становило одну з підвалин того статусу, за який традиційно боролися українські козаки (не лише січовики, а й реєстровці). Зокрема, категоричною вимогою була непідсудність іншій владі за відомим принципом «де є хоча б три козаки, в разі потреби двоє будуть третього судити».

На жаль, письмових джерел, які б висвітлювали здійснення судової влади на Січі, майже не збереглося. Невелика кількість наявних джерел переважно належать до періоду існування Нової Січі.

Проте всі дослідники одностайні в тому, що козацьке судочинство здійснювалося передусім на основі норм звичаєвого права, які з часом склали правову традицію Запорізької Січі.