Читати книгу - "У череві дракона"

Тим часом Жлоб увійшов до коридору, що створився в натовпі зеків. Він кидав оком туди-сюди, намагаючись до когось присікатись. Але дивна річ: навіть завжди боязкі сьогодні сміливо дивилися йому в вічі. Страху нині не існувало. Бо люди збагнули: це ж таки їхнє свято — виходив на волю той, хто за свій табірний стаж мав неабиякий авторитет. Та й за людські якості зеки любили Михайла.

Жлоб одразу ж відчув: сьогодні треба бути стриманішим. Досвідчені тюремники завжди це відчувають. Він мовчки зайшов до їдальні, наблизився до Михайла. Довго дивився на велетня — здавалося, в голові Жлоба несподівано закрутилися іржаві шестерні. Він відступив у безлюдний куток їдальні й мовчки стояв серед порожніх столів, не зводячи очей з Михайла. Про що він думав? Мабуть, про те, що цей карпатський велетень розпочав своє життя в концтаборі тоді ж, коли й сержант Жлоб. І десь-таки є в них спільне коріння — у тюремника і його жертви. Більше того: в’язень без тюремника — просто вільна людина. Але ж тюремник без в’язня — хто такий? Що він уміє і де роздобуде жорстоку владу, без якої йому вже й житія немиле?..

Здавалося, Жлобові в цю мить хотілося так просто, по-людському, наблизитись до Михайла, випити за нього кухоль табірного чаю і сказати якесь тепле слово. Але шестерні в голові підполковника надто заіржавіли — вони так і не зрушили з місця. Жлоб увібрав голову в плечі, драглисті складки потрійного підборіддя погрозливо затряслися — і мовчазний, мов сова, вийшов із їдальні.

— Знаєте, про що зараз думав Жлоб? — усміхаючись, запитав Карташов. — Про те, що він уже пенсіонер і ось-ось у нього заберуть пузатий портфель.

Я теж гірко всміхнувся: Карташов, мабуть, точніше розгадав переживання Жлоба, ніж я.

— А ми на цей раз були вище від шуліки, — підсумував Карташов.

Надвечір Михайло запросив Якова й мене до комори, де зберігалися мішки й валізи нашого загону. Дістав свій мішок, почав викидати з нього тюремні скарби — мило, швайку, добре підшиті валянки, дерев’яні мокроступи для лазні тощо.

— Тутка всякого добра назбиралось. Беріть, хлопці, згодиться.

Я приміряв валянки — не підходять. На Якова підійшли. Швайку теж сховав до свого мішка Яків, а з десяток шматків сірого мила розділили порівну. Мокроступи дісталися мені — в мене бракувало хисту так добре їх вистругати й підігнати, а підлога в лазні холодна, можна й ревматизм нажити.

Коли з традиційним розподілом спадщини було покінчено, Михайло нерішуче мовив:

— Коби погодились мене вислухати…

— Кажи, друже, — підбадьорив Яків. — Авжеж вислухаємо.

Тоді Михайло вивів нас із комори і, озираючись, зашепотів:

— Отой димар бачите?..

— Ну… То й що?..

Те, що ми почули далі, здивувало нас і засмутило: таки ж тюремне тридцятиліття залишило чорну борозну в Михайловому мозку. І вона вже, мабуть, ніколи не заросте. Із його запопадливого шепоту ми зрозуміли: Михайло радив використати димар кочегарки, що стояв доволі близько від загорожі, для нашої втечі. Зробити це належало так. У кочегарці він давненько вже заховав легкий і гнучкий металевий трос. Один кінець троса треба підняти на вершину димаря й добре там його закріпити. До другого кінця припасувати невеликий тягар і перекинути через заборонку. Тільки й того! А Михайло там сидітиме в кущах, спіймає перекинутий кінець, натягне, мов струну, і прикріпить до соснового пня. Пнів там скільки завгодно — Михайло добре вивчив місцевість з вершини шлакової гори. Димар стоїть далеко від сторожової вежі. Як тільки сніг розстане й ночі стануть темними — можна тікати. Треба ще виготовити із заліза отакі баранці (Михайло показав зразок), надіти на трос, вхопитися обома руками — і ту-ту, поїхали. Мов на парашуті. Михайло навіть показав умовний знак, який треба прислати йому в листі, коли все буде готове — він одразу ж приїде й чекатиме в лісі…

Звісно, ми не погодились — план дотепний, але ж не для нашого віку. Та й ніхто в таборі вже не годиться для такого подвигу — сприт не той.

— А дисиденти? Гейць, Карташов, — ображено підказав Михайло.

— У дисидентів це не заведено, — пояснив я. — Якби навіть ворота лишили відчинені — ніхто б із нас не вийшов. Втекти — означає визнати свою поразку. Розумієш, друже?..

Ні, Михайло цього не розумів. Перед відбоєм ми з Яковом вийшли трохи провітритись.

— Пригадуєш Йону? — запитав Яків.

— Якіра?..

Яків засміявся:

— Ти, Андрію, все ще лишився більшовицьким комісаром… Пухом земля Якірові. Але я мав на увазі біблійного пророка, який три доби прожив у череві кита… Мені часом здається, що всі ми живемо в якомусь велетенському череві. У череві дракона… А всі наші революції, війни — то, знаєш, тільки порушення нормального травлення, не більше… Ото як почне драконові розпирати шлунок — у нас війна або революція. А ти як гадаєш?..

Спершу мої губи розпливлися в усмішці, а відтак майнула думка: може, це й не жарт? Хіба є в нас безсумнівна модель світу? Все живе й розумне в якомусь образі себе уявляє. І якщо вважати живими цілі світові сфери, то й вони повинні кимось себе уявляти. Може, людьми. А може, драконами. Світова міфологія виглядає реалістичніше, ніж це здається декому із земних реалістів. Насправді ж їхній реалізм — тільки свідчення людської обмеженості.

— Можливо, й так, — погодився я. — Кит зрештою виблював Йону. Чи нас коли-небудь виблює дракон?..

— Червоний дракон, — уточнив Яків. — Мені, Андрію, вже недовго ждати.

Я не став уточнювати, що він мав на увазі.

І ось ми знов послуговуємось нашим дитячим досвідом: довкола казарми шукаємо їстівну траву. Кропива, кульбаба, подорожник, листя лободи — все це годиться для наших салатів. Знявши кашкети, підставляємо голову