Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

Не чекаючи, аж обсохнуть сльози, Корнеліс Трост попросив руки дочки покійного господаря, Анни. У цьому не було жодної меркантильності, принаймні так він гадав, хоча водночас чудово усвідомлював, що ввійшов до прийомної родини не через парадні двері, а через горище. Але тієї миті Корнеліс почував себе шляхетним Персеєм, який визволяє Андромеду, приковану до скелі сирітської жалоби.

Освідчення було прийняте (хто б краще провадив справи фірми!), і незабаром (занадто незабаром, як казали лихі язики) влаштували весілля; не надто гучне з огляду на обставини; попри це столи вгиналися від наїдків і трунків. Корнеліс після надмірної кількості тостів, скроплених вином, ячною горілкою, араком, іпокрасом і пивом, провів першу шлюбну ніч у стані цілковитої непритомності.

Через рік після шлюбу народився єдиний син, якому при хрещенні дали ім’я Ян.

Справи фірми (вона тепер називалася Йонх, Трост і Син) малися чудово не лише завдяки сприятливій кон’юнктурі, проте насамперед завдяки купецьким талантам Троста, його незвичайній інтуїції продавця. Селянського роду, він знав, що його земляки консервативні до мозку кісток. Здавалося б, що власник великої крамниці тканин повинен цікавитися модою. Трост її просто ігнорував і вважав чимось на зразок надокучливого катару, який інколи гнітить організм, повний здорових звичок і смаків. Якщо він і допускав «останні зойки» моди, то лише з царини аксесуарів, — стрічки, браслети, пряжки, ну, врешті, пера. Корнеліс непохитно вірив, що справжня елегантність не потребує ламаних ліній і багатства барв, а полягає у лагідній прямій лінії крою та шляхетності чорного, фіолетового й білого кольорів. Він також був, якщо так можна висловитися, полум’яним патріотом вітчизняної промисловості. Трост сам уважав і переконував у цьому клієнтів, що найкраще сукно походить із Лейдена, полотно з Гарлема — поза конкуренцією, амстердамські шовкові тканини справді незрівнянні, і немає на землі оксамиту, кращого за утрехтський.

Корнеліс Трост, власник фірми Йонх, Трост і Син, невтомно працював шість днів на тиждень, але неділі та свята повністю віддавав родині. З ранньої весни до пізньої осені, прослухавши службу Божу, Трости вирушали у далекі походи до «Трьох Дубів», до дюн чи до заїзду «De Zwaan», розташованого у мальовничому закутку. Виглядало це так: на чолі крокував Корнеліс (завше попереду на відстані кількадесят метрів, наче його розпирали спогади про давні лижварські подвиги), за ним дріботіла тиха Анна, а замикала похід служниця з потворно великим кошиком харчів та маленьким верескливим Яном, який їхав у візку, запряженому козлом. Батьки розпещували одинака понад усяку міру. Постій. Сніданок у затінку старезних в’язів — сметана, суниці, черешні, чорний хліб, масло, сир, вино, біфштекси.

Раннім пополуднем родина заходила до відомого чудовою кухнею заїзду «De Zwaan», розташованого поблизу великого перехрестя доріг, уздовж яких стояли шибениці; їх можна було тактовно оминути, пошукавши стежок через луки. У заїзді завше було тісно й гамірно, у повітрі висів важкий дух тютюну, баранячого смальцю та пива. Корнеліс Трост зазвичай замовляв гутспот, кращого за який годі відшукати у цілих Сполучених Провінціях, лосося у зеленому соусі, незрівняні налисники й каштани, вкриті цукровою глазур’ю (він завбачливо розпихав їх кишенями, побоюючись несподіваного нападу голоду на зворотному шляху). І все це кропилося подвійним делфтським пивом, впроваджуючи душу та тіло у стан ситої меланхолії.

Повернення відбувалося поволі, у зворотному порядку: на чолі їхав Ян, поряд йшла служниця — вже без вантажу, за ними Анна, тривожно вслухаючись у себе, а замикав процесію Корнеліс, який часто зупинявся, ніби зачудований красою існування та вродою природи, задирав голову вгору і вітав перелітні хмари голосним, хоча й не надто згідним із засадами гармонії співом:

Або:

Коли б тоді, або через кільканадцять років, Корнеліса Троста запитали, чи він щасливий, той не зумів би відповісти. Щасливі люди, як і здорові, не задумуються над власним станом.

Чудесний годинник відмірює будень і свято! Щоправда, Корнеліс Трост ніколи не стояв у сліпучому блиску історичних подій. Проте чи можна сказати, що у світовій драмі він виконував крихітну роль? Він прийняв свою долю продавця тканин, як інші приймають роль конкістадорів, єретиків чи державних мужів. Лише раз Корнеліс торкнувся історії, мимохіть, наче в танці. Трапилося це під час візиту чужинського монарха.

Трост — він тоді був старостою гільдії — вирушив до ратуші на урочистий прийом, перепоясаний помаранчевим шарфом, із жовтими стрічками під колінами і на раменах; голову його оздоблював вигадливий капелюх, прикрашений чорним страусовим пір’ям, яке тріпотіло від найменшого подмуху вітру. Корнеліс усім серцем ненавидів ці помпезні убори, наче костюми оперних співаків, але не шкодував про цей маскарад, бо ж побачив монарха очі-в-очі, тобто з людської перспективи. Пізніше він безконечну кількість разів повторював: «Я бачив його впритул, і знаєте, — він товстий, блідий, низький, ну, майже на півголови нижчий від мене». І його розпирало від великої республіканської гордості.

Після прийняття на честь монарха відбувся парад, поєднаний зі стріляниною у безневинне небо. Трост вдруге отримав нагоду випробувати свою прегарну флорентійську рушницю. Вперше це трапилася в його садку, коли він стрелив навмання у сову, яка порушувала нічний спокій. Кольба рушниці, оздоблена інкрустацією, представляла суд Париса на тлі розлогого гірського краєвиду; Корнеліс найдужче цінував саме цю частину зброї, вважаючи металеву трубку зайвим доповненням.