Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

Довідавшись, що фінікійські кораблі пливуть на допомогу острову (то була неправда, позаяк упродовж усього конфлікту Самос залишався повністю ізольованим), Перикл виділив 60 кораблів із тих, що блокували місто, і поплив уздовж узбережжя Карії, щоб перетяти дорогу фінікійцям.

Тоді обложені негайно розпочали контратаку. Несподіваним випадом, який цілковито заскочив афінян, вони змогли знищити вартові кораблі та провели з ворогом переможний бій на суходолі, внаслідок якого захопили чимало полонених. Море знову було відкрите, і можна було запасатися харчами й матеріалами, потрібними для ведення війни. Небо над Самосом мало тоді колір надії. Це тривало цілих 14 днів.

Перикл, однак, повернувся зі своїм флотом і знову почалася нещадна блокада. З Афін, Хіоса й Лесбоса знову підтягнулася потужна підмога у кількості 90 кораблів.

На дев’ятий місяць облоги виснажений війною острів капітулював. Сталося це навесні 439 року до Р.Х.

Умови капітуляції були невимовно важкі. Самосці мусили зруйнувати оборонні мури, видати свій флот, переказати заручників, сплатити кошти війни, визначені у запаморочливу суму близько восьми з половиною мільйонів драхм. Також на острові було залишено афінський гарнізон, і Самос втратив свій статус міста-союзника.

Одним із афінських стратегів, які брали участь у виправі, був чоловік, котрий завдячував своєю славою не військовим талантам, а досягненням, які суперечать духові війни. У Греції незнана була професія фахового генерала. Це пояснює, чому Софокл удостоївся сумнівної честі бути стратегом у цій братовбивчій війні, та й то, властиво, за успіх, що здобула в театрі його Антігона. Точно не відомо, яким командувачем був поет. Античні пліткарі переказали анекдот, буцім у всій цій війні його найбільше захоплювала присутність значної кількості молодих чоловіків.

На другому боці фронту опинився філософ Меліс, син Ітагена. Меліс був прекрасним командиром. Його тактичні здібності, неочікувані напади, блискавичні випади здобули повагу й визнання навіть у таборі ворога. Меліс, як уже було сказано, за фахом був філософом — і що дуже дивно — прихильником доктрини Парменіда, за якою буття є єдиним, вічним, необмеженим, безконечним і нерухомим. Згідно з доктриною майстра, Меліс був переконаний, що кожна зміна, кожен вчинок, кожен рух є нічим іншим, як ілюзією. Попри це, він був командиром з плоті й крові, і його спосіб ведення бою аж ніяк не був грою ілюзій.

Так, ця війна не була діалогом між поетом і філософом. Вона сповнена справжніх смертей, справжніх ран, справжньої відваги й боягузтва. Античні баталії ми сприймаємо наче в опері, не надто серйозно, і до цього значною мірою доклалось історичне кіно. Ось полем біжать чоловіки, одягнуті в комічні убори, які тримають в руках анахронічні знаряддя вбивства. Тогочасна кров має для нас барву бляклої фрески.

Ми навіть приблизно не знаємо, скільки людей полягло, і може, коли б ми це знали, наша уява, яку годують великими числами, наша вразливість, притуплена після стількох убивчих боїв білих людей, залишилася б незворушною.

Під час самоської війни не бракувало варварської жорстокості, якою і переможці, й переможені навзаєм докоряють одні одним. Самосці, як повідомляє Плутарх, витаврували на чолі афінських полонених знак сови, у відповідь афіняни таврували спійманих захисників острова знаком самена, знаменитого військового корабля з задертим догори носом у формі свинячого рила і череватим корпусом.

Історик Дуріс (щоправда, він не був сучасником тих подій) повідомляє, що командири самоських кораблів після програної війни були перевезені до Мілета. Там на них чекала страта. На ринку міста їх залишили прив’язаними до хрестів упродовж десяти днів. Коли вже вони були цілком виснажені, їх били киями по голові, а трупи покидали на землі непохованими. Дуріс походив із Самоса. Апологет Перикла казав, що той перебільшував нещастя своєї вітчизни, аби тим самим ширити лиху славу про афінян.

Перикл повернувся до Афін у вінку переможця. Вираз цей, звісно, метафоричний і запозичений із римських звичаїв. Та однаково ентузіазм юрми був нечуваний і гамірний, як завше трапляється, коли перемога є двозначною. Історія переказує промовистий епізод, героїнею якого стала Ельпініка, тоді вже понад 70-літня старенька, сестра Кімона, вдова Каллія. Вона, мабуть, була незвичайною жінкою, адже про її життя розповідають неймовірні та наклепницькі історії, либонь тому, що була вона відважною й інтелігентною понад пересічну мірку. Всупереч звичаям афінських жінок, її інтереси сягали далеко поза межі домашніх справ. Вона насмілювалася — це, вірогідно, будило священний жах — висловлюватися у публічних справах, які були призначені для чоловіків. Про неї, серед іншого, казали, наче вона відіграла роль посередника у короткому «перемир’ї» між Кімоном і Периклом у 461 році до Р.Х.

Отож, серед загального ентузіазму, коли жінки увінчували Перикла й прикрашали його стрічками, «наче якогось звитяжного атлета», до нього підійшла Ельпініка і сказала:

«Воістину, гідно все це подиву і тих вінків, Перикле, за те, що ти нам вигубив стількох мужніх громадян, і то не в війні з Фінікією чи з Персією, як мій брат Кімон, а при відновленні порядку в місті, пов’язаному з нами узами союзу й крові».

Як повідомляє Плутарх, Перикл викрутився цитатою з Архілоха, яка була ні не до ладу, ні надто вишуканою: «Не намащувалася б ти ароматними оліями, якщо ти така стара».

Не всі афіняни бачили справу так само ясно, як Ельпініка-Касандра. До мурів міста наближалася бурхлива хвиля пелопоннеської війни. Афіни мали попереду ще тільки кілька років снів про могутність. Лише на позір усе було гаразд у цьому найкращому зі світів. Самос, як і кілька років до нього Евбея, був переможений і принижений, перевага Афін іще раз підтверджена, але ненависть до переможців зростала, зокрема на сході імперії, після ганебної здачі грецьких земель карським персам.

І мабуть, має рацію Марі Делькур, авторка чудової монографії про Перикла, коли каже, що