Читати книгу - "Ходіння по муках"

до останнього слова пам’ятаю все, що ви говорили тоді у мене в Петербурзі. Я вас сполохав. (Даша, дивлячись поперед себе, йшла дуже швидко). Тоді мене кразило одне відчуття… Не ваша особлива врода, ні… Мене вразила, пройняла всього невимовна музика вашого голосу. Я дивився тоді на вас і думав: тут мій порятунок — віддати серце вам, стати жебраком, смиренним, розтанути у вашому світлі… А може, взяти ваше серце? Стати безмірно багатим?.. Подумайте, Даріє Дмитрівно, от ви прийшли, і я повинен відгадати загадку.

Даша, випередивши його, вибігла на піщану дюну.

Широка місячна дорога, мінячись, як луска, у важкому громадді води, обривалась на краю моря довгою і ясною смугою, і там, над цим світлом, стояло темне сяйво. У Даші так билося серце, що довелось заплющити очі. «Господи, врятуй мене від нього», — подумала вона. Безсонов кілька разів увігнав ціпок у пісок.

— Тільки вже треба наважуватись, Даріє Дмитрівно… Хтось повинен згоріти на цьому вогні… Чи ви… Чи я… Подумайте, дайте відповідь…

— Не розумію, — уривчасто сказала Даша.

— Коли ви станете бідною, спустошеною, спаленою, — тоді тільки настане для вас справжнє життя, Даріє Дмитрівно… без цього місячного світла — спокуси на три копійки. Буде — мудрість. І всього тільки й потрібно для цього розв’язати дівочий поясок.

Безсонов крижаною рукою взяв Дашину руку і заглянув їй в очі. Даша тільки й могла, що — повільно зажмурилась. Через кілька довгих мовчазних хвилин він сказав:

— Власне, розійдемось краще додому — спати. Поговорили, обміркували питання з усіх боків, — та й пізно вже…

Він довів Дашу до готелю, попрощався чемно, зсунув капелюха на потилицю і пішов понад водою, придивляючись до неясних постатей гуляючих. Раптом спинився, повернув і підійшов до високої жінки, що стояла нерухомо, закутавшись у білу шаль. Безсонов перекинув ціпок через плече, взявся за його кінці і сказав:

— Ніно, здрастуй.

— Здрастуй.

— Ти що робиш Сама на березі?

— Стою.

— Чому ти сама?

— Сама, тому що сама, — відповіла Чародєєва тихо й сердито.

— Невже й досі сердишся?

— Ні, голубчику. Давно заспокоїлась.

— Ніно, ходім до мене.

Тоді вона, відкинувши голову, мовчала довго, потім тремтячим, невиразним голосом відповіла:

— Ти збожеволів?

— А ти хіба цього не знала?

Він узяв її під руку, але вона різко висмикнула її й пішла повільно поруч з ним вздовж місячних відблисків, що линули по масляно-чорній воді слідом за їх кроками.

Вранці Дашу розбудив Микола Іванович, обережно постукавши в двері.

— Данюшо, вставай, голубко, ходімо каву пити.

Даша спустила з ліжка ноги і подивилась на панчохи й туфельки, — все в сірому поросі. Щось трапилось. Чи знову приснився той огидний сон? Ні, ні, було значно гірше, не сон. Даша сяк-так одяглася й побігла купатися.

Але вода стомила її, і сонце розпалило. Сидячи під волохатим халатом, обхопивши голі коліна, вона подумала, що тут нічого доброго трапитись не може.

«І не розумна, і боязлива, і нероба. Уява перебільшена. Сама не знаю, чого хочу. Вранці одно, увечері друге. Якраз той тип, який ненавиджу».

Схиливши голову, Даша дивилась на море, і навіть сльози набігли у неї, — так було тривожно й сумно.

«Подумаєш — великий скарб бережу. Кому він потрібний? — жодній людині на світі. Нікого по-справжньому не люблю. І виходить — він має рацію: краще вже спалити все, згоріти і стати тверезою людиною. Він покликав, і піти до нього сьогодні ж увечері, і… Ой, ні!..»

Даша схилила обличчя на коліна, — так стало жарко. І було ясно, що далі жити цим подвійним життям не можна. Повинно прийти, нарешті, визволення від нестерпного далі дівування. Або — нехай уже буде лихо.

Так, сидячи й сумуючи, вона роздумувала:

«Припустімо, поїду звідси. До батька. В порох. До мух. Діждусь осені. Почнеться навчання. Буду працювати по дванадцять годин на добу. Висохну, стану потворою. Напам’ять вивчу міжнародне право. Буду носити бумазейні спідниці: шановна юрист-дівиця Булавіна. Звичайно, вихід дуже солідний».

Даша струснула пісок, що прилип до шкіри, й пішла додому. Микола Іванович лежав на терасі в шовковій піжамі і читав заборонений роман Анатоля Франса. Даша сіла до нього на ручку крісла і, погойдуючи туфелькою, сказала задумливо:

— От, ми з тобою хотіли поговорити про Катю.

— Так, так.

— Знаєш, Миколо, жіноче життя взагалі дуже трудне. Тут у дев’ятнадцять років не знаєш, що з собою робити.

— В твої роки, Данюшо, треба жити повним життям, не роздумуючи. Багато будеш думати — залишишся ні з чим. Дивлюсь на тебе, — дуже ти вродлива.

— Так і знала! Миколо, — з тобою марна річ розмовляти. Завжди скажеш не те, що треба, і безтактно. Через це й Катя від тебе пішла.

Микола Іванович засміявся, поклав роман Анатоля Франса на живіт і закинув за голову товсті руки.

— Почнуться дощі, і пташка сама прилетить додому. А пам’ятаєш, як вона пір’ячко чистила?.. Я Катюшу, незважаючи ні на що, дуже люблю. Ну, що ж — ми поквиталися.

— Ого, тепер ти он як говориш! А от я на місці Каті так самісінько зробила б з тобою…

І вона сердито відійшла до поручнів балкона.

— Станеш старшою і побачиш, що надто серйозно ставитись до життєвих негод — шкідливо й нерозумно, — сказав Микола Іванович, — це ваша закваска, булавінська, — все ускладнювати… Простіше, простіше треба, ближче до природи…

Він зітхнув і замовк, розглядаючи нігті. Повз терасу проїхав спітнілий гімназист на велосипеді — привіз із міста пошту.