Читати книгу - "Материками й океанами"

У Пекіні Олександра Вікторівна захворіла. Лікар російського посольства оглянув її:

— Вам не можна їхати далі. В крайньому випадку, гарненько відпочиньте тут, у Пекіні. І бережіть себе. Ваше серце… — І лікар похитав головою.

Олександра Вікторівна, послухавшись поради, рідко виходила на вулицю, намагалась «відлежатись». Засмучений Григорій Миколайович твердив, що це він винен у всьому.

Поступово до хворої повернулись сили, і вона наполягала, щоб продовжувати подорож. Напередодні від'їзду Потаніних увесь їхній загін зібрався в посольстві. Молодий російський геолог, якого послали вивчати геологічну будову Внутрішньої Азії, сфотографував усіх на згадку.

Цей молодий геолог був Володимир Опанасович Обручев, майбутній учений з світовим ім'ям.

На двох вантажних возах Потаніни вирушили до міста Сіань. Стояла холодна погода. Подорожні ночували в «дянях» — китайських готелях, точніше — заїжджих дворах, де не було печей.

«Мерзнеш на вулиці, а в кімнаті, де нема ні сонця, ні печі, — вдвічі. Те, що неможливо хоч на хвилину погрітися, жахливо якось утруднює і позбавляє енергії», — писала з дороги знайомим Олександра Вікторівна. Від неї рідко чули скарги на злигодні подорожі; ці рядки свідчили, що їй ставало вже не під силу.

Вставали до схід сонця — о третій-четвертій годині ранку, квапливо запивали чаєм прісні коржі і сідали на вози. Об одинадцятій годині караван зупинявся. Годували мулів, їли самі — звичайно пісну лапшу. Потім їхали, поки не заходила ніч. А там — ночівля на вистудженому заїжджому дворі, де вітер свище в щілинах і де не завжди знайдеш жаровню з вугіллям, біля якої можна погріти замерзлі руки.

Жовтої річки Хуанхе Потаніни досягли в самий розпал льодоставу. В каламутних водах кружляли крижини, густо йшла шуга. Човнярі вже втратили одне судно, розчавлене кригою, і не хотіли слухати про переправу: якщо річка сердита, навіщо дратувати її?

П'ять днів жили Потаніни в темному амбарі без вікон. Двері весь час тримали відчиненими, щоб виходив дим від багаття з старих дощок і соломи, біля якого грілася хвора Олександра Вікторівна.

На шостий день переправу налагодили.

Незабаром Потаніни були в Сіані. Місто, яке тисячоліття тому вважалось столицею Китаю, оточували старовинні стіни; довжиною вони поступались тільки стінам Пекіна і Нанкіна. Біля них тулились ремісники, які чинбарювали шкіри або виготовлювали курильні прилади і запашні свічки. Із кузень летіли іскри.

Над входом у місто височіла вежа. Галасливі торгівці та вуличні перукарі юрмились у її воротах, а якийсь заповзятливий чоловік влаштував тут же закусочну. Тих, що обідали, не бентежило, коли їх мало не зачіпали колеса возів, а коні тицяли морди в їжу.

Багаті крамниці з позолоченими вивісками стояли на вулицях Сіаня поруч з майстернями, де працювали напівголі робітники, поруч з крамничками, забитими різним лахміттям. Виснажені жебраки блукали, випрошуючи милостиню.

— Сіань від центру провінції Сичуань, міста Ченду, відокремлювало багато сотень кілометрів. Колісних шляхів тут не було.

Поташним порадили подорожувати далі… на носилках! Тільки таким чином, говорили їм, можна подолати запаморочливі стежки гірських хребтів, через які пролягає шлях. Хіба росіяни не знають, що переносити людей і вантаж у Сичуані для багатьох тисяч сімей — єдиний засіб заробити собі жменьку рису?

Дуже неприємно було Потаніним користуватися послугами носильників — але що ж діяти! В призначений час з'явились легкі, гарні носилки, зроблені з бамбука. Всередині була дротяна сітка для сидіння, над головою — дах із циновки.

Носильники підняли жердини на плечі і рушили рівним, швидким кроком, не збиваючись з ноги. Час від часу слідом за протяжним покликом «пан-гоо» вони перекидали жердину з плеча на плече.

П'ять днів носильники йшли густонаселеною рівниною, обминаючи гайки тополь і зелених туй, селища з глиняними хатинами — фанзами, поля, стіжки соломи, тісні вулиці невеликих міст, де в дянях можна було нашвидку з'їсти гарячу лапшу, рис із солоною редькою або гороховий кисіль.

Потім стежка втягнулась в ущелину високого хребта. Подекуди вона була вирубана в скелі, а де-не-де носильники йшли кам'яними східцями. На перевалі висота була вже біля трьох тисяч метрів.

Олександра Вікторівна йшла більшу частину цього важкого шляху пішки. В серце кололо, холодний піт зрошував чоло, але вона не могла спокійно всидіти на носилках. Назустріч раз у раз траплялись чоловіки, жінки і навіть підлітки, зігнуті під тюками з крамом або чаєм. «їм ще важче», — думала Олександра Вікторівна, ледве переставляючи ноги.

Особливо неприємні були хвилини, коли назустріч ішли в'ючні мули. Своїми широкими тюками вони відтручували зустрічних. Достатньо тварині шарпнутись убік, злякавшись чого-небудь, — і лихо неминуче.

При таких зустрічах серце Олександрі Вікторівні завмирало від страху. Вона не соромилась писати про це в листах. Ніколи, ніде, жодного разу вона не виставляла себе героїнею і часто навіть перебільшувала свої слабощі і вади. «Страшно було йти над прірвою», — писала вона, забуваючи згадати, що в ті хвилини, коли вона йшла, ніхто не помічав її душевного стану, ніхто не знав, що вона боїться, але зусиллям волі відганяє страх.

Китайський Новий рік, свято наступу весни, Потаніни зустріли в гірському селищі. Скрізь у фанзах шкребли і мили двері, обклеювали вікна свіжим папером. Увечері засвітились десятки кольорових паперових ліхтариків, затріщали ракети.

Цілу ніч тривало святкування, а вранці селяни висипали на вулицю, де сновигали продавці ласощів — цукрової тростини, яку стругали і смоктали і діти, і дорослі.

Перевали змінювались долинами. Вже не тільки золотавий дубняк, який довго не скидає листя, але й вічнозелені чагарники тулились над гірськими пінявими річками. В долинах з'явились перші пальми — низькорослі, товсті, з кількома листками.

Олександра Вікторівна записувала в щоденник про цей перехід форм рослинного царства, який давно цікавив натуралістів. Але збирати рослини їй було вже важко, і цим займався сам Григорій Миколайович. Зате метеорологічні спостереження він цілком доручив Олександрі Вікторівні.

Подолавши останній підйом, караван вийшов до вершини, де незмінний монах стирчав біля