Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути і їх. Голос диктора зник зовсім, заглушений розрядами.

З останніх уривчастих фраз, які долинули до нас, було зрозуміло, що й на Землі перестали чути нашу передачу. Тільки там не було отих набридливих розрядів, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати — і зникли зрештою зовсім. Ну, та це зрозуміло, адже ж наша радіостанція відносно слабенька, її потужність не йде ні в яке порівняння з потужністю земних передавачів. І наші сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крізь потік космічного проміння. А земні сигнали, можливо, і проходили, але цілком перекручувалися космічним промінням, і їх не можна було розібрати.

Так чи інакше, радіозв’язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати наші радіолокатори, встановлені в носовій частині корабля для виявлення зустрічних метеоритів. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навіть найдрібніший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лінії, яка перетинає екран. І тоді зразу ж таки автоматично починає діяти той чи інший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбік, скривлення лінії на екрані зникає, і астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обійшовши метеорит. Ні, зустрічних метеоритів ми аж ніяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радіолокаційний пристрій, чутливіший від якого завгодно телескопа і діючий, як каже Вадим Сергійович, «швидше думки».

Нас трохи захищає від космічного проміння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонці корабля під супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, і скоро нам довелося переконатися в цьому.

Вперше ми відчули на собі вплив загадкового космічного проміння цілком несподівано, зненацька, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Сталося це так.

Ми спокійно сиділи в центральній каюті після вечері і відпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; він дуже рідко робить це, стараючись економити повітря. Але дві люльки на добу — його норма, дозволена Миколою Петровичем. І всі ми звикли до того, що після обіду і після вечері Ван Лун урочисто закурює при допомозі Вадима Сергійовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сірник, інакше він. погасне. Завжди така процедура викликає веселі жарти, і ми сміємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всі ми звикли, і люлька Ван Луна нікого не дратує.

Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повітрі, Вадим Сергійович раптом розсердився і гукнув:

— Під три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона мені! Не хочу!

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м’якого, соромливого Вадима Сергійовича. Проте виявилось, що несподіванки тільки починались. Важко уявити собі, які вражені були Микола Петрович і я, коли і професор Ван Лун, завжди такий стриманий і ввічливий, ладний в усіх випадках пожартувати, як він це вміє, тонко і дотепно, — раптом підвівся з-за столу і повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Він гостро сказав:

— Вважаю, краще замовчіть. Ви мені теж набридли.

Сокіл спалахнув, його обличчя почервоніло. Він закричав:

— Це що за брутальність? Та я…

Але Ван Лун не дав йому закінчити фразу. Він уже стояв біля Вадима Сергійовича з занесеною рукою, великий і грізний. Крізь зціплені зуби він люто прошипів:

— Просив краще замовчати. Інакше знімайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить — і Ван Лун міг вдарити Вадима Сергійовича. Проте цього не трапилося, бо Сокіл раптом зовсім несподівано заплакав… Не можна було зрозуміти, що трапилось. Я, витріщивши очі, дивилася на обох. Сокіл дійсно плакав; в нього на очах з’явилися сльози, він плакав, мов дитина. Потім він опустив голову на руки і монотонно заговорив:

— Мене ображають… загрожують… ображають…

Він повторював одні й ті ж самі слова скривдженим голосом, в якому бриніли сльози. А Ван Лун стояв біля нього з занесеним кулаком і лютим, роздратованим обличчям, — і в нього рухались м’язи на вилицях. Це було прямо страшно, і, головне, нічого не можна було зрозуміти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

— Миколо Петровичу, що це таке? — спитала я. Слово честі, мені було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, — і його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помітне сильне напруження. Він лише зробив мені знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самі вгамуються! А потім уже нахилився до мене і сказав:

— У кожної людини можуть бути такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження від сильних переживань і розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останніми днями. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція.

— Але їх треба заспокоїти! — вигукнула я. А Микола Петрович, навіть не відповівши мені, з інтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. І взагалі те, що він сказав мені, було остаточно незрозумілим: ніколи раніше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокіл і Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола і загрозливо сказав:

— Мені дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловік, вас треба вчити. Прошу вставати і відповідати по-чоловічому. Допоможу вам сам!

Ван Лун схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола і рвонув його. Вадим Сергійович навіть не опирався. Безвільно звісивши голову, він усе ще плакав. А Ван Лун сіпав його з боку в бік, і тіло Сокола безживно