Читати книгу - "Язиката Хвеська"

— Дура! — гаркнув Бойко і рибкою пірнув з крісла на підлогу, намагаючись врятувати хоч щось із пляшки.

Друга туфля, спрямована йому в голову, пролетіла над маківкою.

— Ти чого, ідіотка! — рявкнув Максим, визираючи з-за крісла.

— А ти чого, придурок! — крикнула навзаєм Ірина. — Скільки вже це терпіти?

— Що — «це»? От скажи, що — «це»?

— Бухалово твоє, алкоголік! То він з артистами, то купу народу в хату затягує разом із чорним бомжом, тепер — просто так! Тихо сам із собою!

— Твій побутовий расизм, Ірино Миколаївно, в європейській державі, якою намагається стати Україна, абсолютно не доречний! — спробував пом'якшити ситуацію Бойко.

— Ага! А твій, значить, побутовий алкоголізм — це нормальне явище в європейській державі? Взагалі, ти не був на роботі ці дні. Знаєш, як зараз, у кризові часи, важко її знайти і легко втратити?

— А ти знаєш, — Максим звівся на ноги, стискаючи в руці пляшку з решками коньяку, — що позавчора той, кого ти так гонорово обізвала чорним бомжем, наштовхнув мене на одну геніальну ідею? Яка вчора була успішно реалізована, а сьогодні, коли ситуація мало не вийшла з-під контролю, ось ця голова, — він постукав себе по лобі, — придумала, як врятуватися. І ситуація не просто розрулилася, Ірино Миколаївно: переможець таки отримав усе!

— Куди знову вляпався? — підозріло запитала Ірина. — Що ти там отримав і кого переміг?

Максим не поспішав. Театрально налив собі «Закарпатського». Демонстративно випив, жестом показавши дружині, що п'є за її здоров'я. А потім підійшов до книжкової шафи, під супровід маршу, який вибринькував губами, витяг стареньке видання «Хатинки дядька Тома», звідти — білий довгастий конверт.

Купюри з портретом американського президента Беждаміна Франкліна він тримав у руці віялом. Потім неквапом розклав їх на столику, відсунувши пляшку і взагалі скинувши на підлогу апельнинві шкоринки.

— Скільки тут? — вичавила з себе Ірина, хоча насправді першим запитанням у тких випадках мусить бути: «Де ти взяв?»

За дві години, лежачі в ванні, повній запашної піни, подружжя Бойків допивало просто з горлечка «Закарпатський».

Спочатку Максим підніс горлечко до губів Ірини, потім вона притулила пляшку до чоловікових вуст. Згадавши його розповідь, зокрема — уявивши, як Марсель цілується з воєнкомом Аніфановим, Ірина не витримала — вкотре за цей час вибухнула істеричним сміхом.

— Ну, а що тоді? Коли той чортів мер виторгував собі зятя в друга-бандита?

— Ось тоді, Ірко, справді нависла реальна загроза. Нам усім могли вкрутитися гайки. І тоді я, — Максим ляснув себе по лобі долонею, — придумав, ніби нашого негра вкрали. Витримав добу, навіть трошки більше. Сьогодні після обіду подзвонив туди і пояснив: усе хокей. Батько-мільйонер без скандалу переказав потрібну суму на якійсь рахунок, Марселя відпустили. Хто його викрадав — невідомо, мільйонер не хотів утягувати в історію правоохоронні органи. Американські б він ще втягнув, а ось наші, українські, гм… На це купилися: з нашими ментами і навіть з нашою службою безпеки ніхто навіть у нас мати справу не хоче. Не те що людина з-за океану. Коротше, без шуму все вирішили, бо викрадачі запросили толерантну суму. Саме для того, аби все без шуму і вирішити.

— Знаєш, — визнала Ірина, — я б сама в це на раз повірила…

— Ще не такому вірять, — погодився Максим. — Тепер тато, значить, заховав свого Марселя в посольстві. А завтра синок разом із ним повертається назад до Америки. Всі контакти з ним обмежені, так що нехай дочка мера, пані Оксана Чортіва, лупить своєю білявою головою об стінку!

— Е, я теж білявка! — Іра дала чоловікові жартівливого легенького щигля. — Слухай, а ну як вона, Оксана ця, сюди прискаче? В посольство, наприклад…

— Ага! Так її американці в посольство і пустили! Навіть її тато Чортів це розуміє. Знаєш, яка там, у американському посольстві, зараз ситуація? Вони всі терористів бояться уже восьмий рік. А ця Оксана страшніша за будь-якого терориста!

— Слухай, — Оксана повернулася в ванні, вмощуючись зручніше. — Невже ось так вони й купляться?

— В них варіантів нема, — впевнено промовив Максим. — Перевірити цю всю шнягу все одно неможливо. Зате ми з тобою за чесно розказану сказку заробили енну кількість мертвих американських президентів. Я вже перевірив через Інтернет, там є антикризові пропозиції в туроператорів. Гарячі путівки куди захочеш. До речі, куди ти хочеш?

— Куди нам гроші дозволяють?

— Треба подумати. Тільки раніше, ніж за два тижні, нічого не буде. Нормально?

— Чудово! — Іра повернулася, аби чмокнути чоловіка в ніс. — Можна навіть через три. Поки на роботі утрясу, поки путівки, поки новий купальник, те, се…

— Краще вибратися швидше, — серйозно сказав Максим. — Думаю, історія з отим жінчим трупом як раз уляжеться, треба буде повертатися до роботи. Куди ж ми можемо поїхати з тобою, давай прикинемо, — він теж умостився зручніше. — Ну, значить…

— … ну, значить, Ксюх, так вони цих провінційних лохів і розвели, — закінчила захоплюючу розповідь Ірина.

Максим, провівши третій за цей вечір бурхливий сексуальний раунд і остаточно вибившись із сил, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, як завжди в таких випадках, зовсім утратила бажання спати. Накинувши халат і заваривши собі трав'яного чаю на кухні, вона щільно причинила кухонні двері, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, з кухні, набрала її номер.

Ірину перло від щастя та бажання похвалитися чоловіком, який заробляє нормальні гроші лише головою. Інформація текла з неї, мов бурхливий чистий потік гірської річки.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко налила ще чайку, витягла шоколадку — її в хвилини радісного збудження завжди тягнуло на солодке, щільніше закуталася в халат, хоча липневий вечір таки видався задушним, потягнулася і не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

Так вона закінчувала вечір п'ятниці.

Суботнім вечором, рівно за добу, у своєму робочому кабінеті Антон Рикалов мовчки слухав, що йому говорять по телефону.

Людина дзвонила з Києва, видала зібрану інформацію, і Рикалов попросив повторити її навіть не один раз, а двічі: йому вперто не хотілося вірити в почуте. Проте людина, яка роздобула ці відомості, користувалася в Рикалова повною довірою. Так само, як і її джерел інформації, витоки яких Рикалов не знав і не хотів знати. Бо його, Рикалова, це абсолютно не стосується.

На відміну від того, що він зараз почув: це все стосувалося Антона Рикалова і його ділової репутації в рідному місті напряму.

Єдине, про що він попросив і знав — його прохання