Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

— Так, бо то було до нашої ери і змінити тут щось годі.

— Отже, тобі байдуже, що було до нашої ери?

— Ні, — сказав я. — Але кожна людина має право жити за власною волею. А ти до мене ту волю мала.

— А тепер не маю? — спитала глухо.

— Скажу знову-таки патетично, хоч цього не любиш, — прорік. — Тепер ми пов’язані таїною з’єднаної плоті. Отже, тепер, як і я, не маєш ні волі, ні права.

— Ти ревнивий? — спитала. — Терпіти не можу надмірно ревнивих.

— Ревнивий, як і всі закохані, не більше. Тобто не надмірно.

Знав, чому казав цю фразу. Вона коротко глянула, і знову ніби блискавка спалахнула. Зрештою, про ревнивість свого батька розповіла сама.

— По-моєму, ти ще не зголошував, що кохаєш мене.

— Хіба це не очевидно? — спитав я. — Чи хочеш формули?

— Хочу формули, — відповіла, не дивлячись на мене.

— Кохаю тебе, Іро, — м’яко сказав. — А ти? Любиш?

— Звісно, люблю, — мовила легко. — Ось ми і освідчились. Тепер будеш випитувати?

— Ні, — прорік. — Але коли захочеш щось розповісти, будь ласка.

І вона розповіла про свою пристрасть до туристичних мандрівок: щоліта рушає в тій чи тій компанії, яка збирається стихійно, але нікóли та сáма, хоч і з постійним компонентом. Інколи ці мандрівки піші, часом байдарками, зрідка автомобілем — це тоді, коли в їхній компанії з’явився власник авто, потім він од них відійшов, а останнім часом її дедалі більше вабить море, тож кілька останніх років їздить тільки до Криму, часом і сама в дикий спосіб — мабуть, старшає і компанії починають їй набридати.

— А де ж спиш? — спитав я.

— Звісно, у наметі, — усміхнулася. — І поки що ніхто на мене не напав і не робив спроб зґвалтувати. Мене якось поважають, хоча й дивуються моїй сміливості.

Але на Азовське море вона поїхала з подругою і з її не так коханим, як приятелем, на якого подруга тільки клала око і бажала, щоб їхні стосунки перейшли в серйозні.

— Той хлопець уважав себе за поета і справді писав вірші, до речі, непогані — повсякчас їх нам декламував.

Отже, її подруга, оповіла Іра, зовсім не боялася, що той поет перекинеться до неї, Іри, була-бо непорівнянно краща: струнка, і білява, синьоока, любила спорт, тож Іра побіч цієї самовпевненої красуні здавалася бридким каченям.

— Гарні дівчата, — сказав я, — спеціально вибирають собі в подруги гірших за себе. Це, здається, закон.

— Можливо, згодилася Іра, знову метнувши в мій бік блискавку, адже припустився нетактовності й ніби ствердив, що вона, Іра, таки не зовсім гарна, а кому з дівчат таке сподобається?

— Вибач, поспішив поправитися. — Для мене ти найгарніша!

— Знову брешеш чи компліментуєш! — згукнула вона. — Знаю, що не найкраща. Творú краще сумнівні афоризми, ніж сумнівні компліменти.

— Чудово сказано, знову підлестився я. — Отже, він перекинувся до тебе?

— То було дивовижно! — захоплено сказала. — Такий красень, поет — і раптом почав виявляти більше інтересу до мене, ніж до Люди. І це попри те, що я ніяк його до того не заохочувала: закони дружби шаную. Але продовжував упадати біля мене, Люду ж просто ігнорував. Вони посварилися, бо заревнувала, тоді зібрала речі й поїхала. От ми й залишились удвох, знайшли ту косу, що глибоко входила в море, і там оселилися.

— А потім?

— Потім, коли стало треба повертатися, він сказав, що це в його житті найкраще літо, отож хоче, щоб воно навіки таким залишилося. Через це нам не треба продовжувати стосунків. Я згодилася, хоч мені те було нелегко. Але, здається, мав рацію: були парою неспівмірною.

— І ніколи з ним не зустрічалася?

— Ніколи! Через кілька років поїхала туди сама: вроїлося в голову, що коли поїду, знову його зустріну. Ішла тією косою схвильована, а коли дісталася до місця, де стояв наш намет, знаєш, що побачила? Стояв там припнутий і посаджений на пісок той-таки катер, але поіржавілий і цілком покинутий. І це мене так уразило, що напнула там намета і провела кілька прекрасних і самотніх тижнів. Відтоді я полюбила самітне літування.

— Чекала його?

— Спершу так, а потім перестала, бо те, що прекрасне, нетривале і ніколи не повторюється. Сам же казав: «Кохання це і є патетика, поки стане димом». Отож воно й стало димом.

— Але чому все це наснилося мені? — спитав.

— Цього пояснити не можу, якщо…

— Якщо?

— Якщо ти не вивідав якось цієї моєї таємниці, бо здається не раз: вивчаєш мене, як піддослідну комаху.

Проказала без осердя чи урази, а м’яко й сумно. Тепер уразився я: була прозірливіша, ніж гадав. Може, аж занадто.

— Дізнаватися про того, кого любиш, природно, Іро, сказав я. — Адже й ти: чи не довідувалася про мене в університеті?

— Гадаєш, це через любов? — спитала, не дивлячись на мене.

— А коли не через любов, то навіщо?

— Ах, покиньмо цю тему, — мляво сказала вона. — Ліпше не вивчати одне одного, а приходити, як до незнайомих.

— Хіба багато в тебе розпитував?

— О, ти делікатний, — прорекла якимсь недобрим голосом. — Але ж примусив про це розповісти.

— Таж, Іро, це справді був у мене сон, який повторився кілька разів.

— Не вірю в такі сни, — сказала й усміхнулася загадково. Зрештою, одного від тебе хочу: не будь надмірно ревнивий. Не хочу тебе втратити, хоч часом… часом мені також здається, що ти — мій сон.