Читати книгу - "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ"

Згадаю тут ще про одну велику зміну на початку XVIII століття, зміну нашої стародавньої кирилівської азбуки на т. зв. гражданку. Книги церковні й світські на Сході слов’янства — в Росії, в Україні й у Білорусі — писалися уставним або півуставним письмом аж до початку XVIII віку; так само й у друках XV—XVII віків панувало кирилицьке півуставне письмо. Так було аж до часу Петра І, який, за час свого побуту за кордоном, вирішив змінити кирилицю на нове письмо, одного крою з грецьким прописним письмом або з латинкою. У цій справі правою рукою був Петрові І Ілля Копієвич, здається, галичанин з походження (його звуть звичайно поляком), що заклав був в Амстердамі свою друкарню й друкував російські книжки письмом, значно відміннішим від звичайної кирилиці. Петро І наказав нарешті Копієвичу відлити в Амстердамі нового шрифта, якого й привезено до Росії року 1708-го, а в березні цього року цар наказав надалі вживати в друкарнях самого нового письма; тільки для церковних книжок осталася стара кирилиця. Так постав у Росії той шрифт, який звичайно зветься гражданкою, для відрізнення від письма церковного. Тоді ж заведено й т. зв. арабські цифри замість стародавніх буквенних. Це нове письмо відразу поширилось серед усіх слов’янських народів, що вживали кирилиці; найпізніше дійшло воно до Галичини — тільки року 1842-го.

Запровадження нового письма не було на користь українській мові; наприклад, воно вже не знало букви ґ, що ввійшло до нашого письменства з кінця XVI віку.*

* Про гражданку див. ще далі розділ XVIII.

Цензура на українське слово розпочалася рано. Українські книжки сунули на Москву ще з XVI віку і там викликали захоплення серед читачів. Але московська духовна влада здавна неприхильне поставилася супроти них, бо українська церковна ідеологія була протилежна московській. І московська церковна влада стала забороняти українські книжки, як це було року 1627-го, а року 1672-го вже й світська влада наказала повіддавати їй всі українські книжки для спалення. Патріярх московський Іоаким, коли нарешті дооформив справу передачі йому Української церкви (бо й самі українці не раз просили забрати її), року 1690-го на Церковному Соборі в Москві кинув прокляття майже на всі видатніші українські богословські твори, наклав на них "проклятство і анафему не точію сугубо і трегубо, но і многогубо".*

* Докладно про це розповідаю в своїй праці "Українська культура", Київ, 1918 р., с. 138-141.

З наказу цього ж Патріярха Іоакима спалено навіть 1-й том "Четьїх Миней" Димитрія Ростовського (пізніше прирахованого до лику Святих). Передруковуючи українські видання, в Московії виправлювали не тільки їхній зміст, але насамперед їхню мову; наприклад, так виправляли "по великороссійской грамматикЂ" Мінеї Димитрія Ростовського 37, проповіді Феофана Прокоповича й ін. Це саме робили ще року 1627-го з "Катихизисом" Лавріна Зизанія, виправивши йому все на московське, і довго сперечалися, що "Христа пригвоздили ко кресту", а не "до креста", як було в Зизанія. Це були перші скорпіони на українське слово.

Проте в Україні на все це великої уваги спочатку не звертали, й культура творилась по-свойому, хоч літературна мова пішла вже новим річищем. Але за довгого гетьманування Івана Мазепи (1687-1708) справа сильно змінилася, бо Мазепа назверх 20 літ вірно служив Москві й силою тягнув до того ж і церкву, і всю Україну. Мазепа реально творив в Україні традицію вірного служіння Москві, а про його глибші мрії самостійної України ніхто ніколи не чував. У всякому разі, Мазепа нічого не зробив ані для творення своєї української літературної мови, ані для творення своєї Церкви, — навпаки: він реально допомагав, щоб наша церква перейшла під Патріярха Московського, поклавши року 1685-го й свій підпис під обранням митрополита Гедеона Четвертинського, хоч добре знав, нащо його вибирали.

По 1708 році, по "зраді" Мазепи Петро І виявив нечувану "жесточ", щоб приголомшити всякі найменші самостійницькі прояви в Україні. Особливо муляла йому очі українська літературна мова, що все-таки була окрема від мови російської, і 5 жовтня 1720 року Петро І видав свого жорстокого наказа:

"Въ Кіево-Печерской и Черниговской типографіяхъ вновь книгъ никакихъ, кромЂ церковныхъ прежнихъ изданій, не печатать, да и оныя церковныя книги, для совершеннаго согласія съ великороссійскими такими жъ церковными книгами, сравнивать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго нарЂчія во оныхъ не было. Другихъ же никакихъ книгъ ни прежнихъ, ни новыхъ изданій, не объявя объ оныхъ въ Духовной Коллегіи и не взявъ отъ оной позволенія, не печатать, дабы не могло въ такихъ книгахъ никакой Церкве Восточной противности и съ великороссійскою печатію несогласія произойти".

Це був найлютіший наказ проти української культури й української літературної мови, який тільки коли видавала Москва, — в ньому аж два рази вжите суворе: "Книг никаких не печатать", а про українську мову наказано: "Дабы особливаго нарЂчія не было". Перед цим наказом — ніщо пізніший Валуївський наказ 1863 року 38 та наказ 1876 року 39. Це була найбрутальніша цензура, яку знав коли світ, — це свідомий явний приказ знищити українську літературну мову й українську культуру, і то від царя, що пишався запровадженням до себе європейської культури. І далі аж до кінця XVIII століття, поки не забувся цей наказ, ані одна книжка українською мовою вже світу друком не побачила... Ширилася українська рукописна книга.

Так, року 1726-го київський митрополит Йоасаф Кроковський склав був Акафіста Святій Варварі, склав, зивичайно, своєю тодішньою літературною мовою, й просив Москву дозволу видати цього Акафіста. Москва дозвіл дала, але тільки з умовою, щоб Акафіста видано "на великороссійскомъ нарЂчіи". Так його й видано, і так він і читається по українських церквах і сьогодні.

Або ще вимовний приклад. Року 1769-го склала Києво-Печерська Лавра народного Букваря, видрукувала його на пробу й послала в Московський Св. Синод з проханням дозволити з того примірника друкувати Букваря. Архімандрит Лаври Зосим вияснював, що "тамошній (український) и заграничный благочестивый народъ