Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

Валентина Григорівна Гармаш, як вам відомо, стала командиром Першої марсіанської експедиції, про яку написано дуже багато. Знаєте ви також і те, що серед членів екіпажу “Прометея” космонавта Віталія Бондарчука не було. Ви, мабуть, догадуєтесь: проти цього заперечила командир корабля.

Та не знаєте ви одного: всі п’ять з половиною років тривалості Першої марсіанської експедиції не було того дня, щоб Валя сто разів не згадала свого коханого. І не було тієї передачі з Землі на “Прометей”, у якій космонавт Бондарчук не надсилав би Валентині Гармаш, — без надій на відповідь, — найщиріші побажання щастя.

Вони одружилися в день повернення “Прометея”. Одружилися, не розмірковуючи над тим, чи існує ота збіжність емоіндексів, чи не існує. Для них було досить того, що існує СПРАВЖНЄ КОХАННЯ з першого погляду… і до останнього подиху!

І вони пронесли його через усе життя!

Риск тільки тоді мав право на існування, коли потрібний суспільству, для якого ми працюємо й живемо. Всякий інший риск — безглуздий і аморальний.

Ю. О. Гарнаєв, Герой Радянського Союзу, заслужений льотчик-випробувач СРСР.

Вакантних місць було 3, претендентів — 1200. Одна тисяча юнаків вибула першого дня екзаменів, та все ж двісті зуміли набрати потрібних 99 балів. Повний обсяг тестів на фізичну витривалість подолали тільки двадцятеро. Ще одинадцятьох екзаменатори “зрізали” під час перевірки на кмітливість. І ось лишилося дев’ятеро — по троє на місце.

Хоча Сергій Карабут і потрапив до дев’ятки, надій на щасливий фініш у нього майже не було. Суперники в трійці, як йому здавалося, мали шансів куди більше. Насамперед, обидва невисокі й худорляві, — такими й личить бути пілотам міжзоряного корабля. Потім, — Сергій це відчував з повною ясністю, — він поступався їм рішучістю. Друзі повсякчас закидали йому надмірну розсудливість та вайлуватість, і якщо досі, може, саме ця неквапливість і допомагала йому долати екзаменаційні рубежі, то в останньому випробуванні найвагоміше значення матимуть хоробрість і спритність. Пройти через “імітатор” надзвичайно важко, — недарма його, як вогню, бояться не тільки зелені початківці, а й досвідчені “космічні вовки”.

”Імітатором” називали спеціальний пристрій, що, індуктуючи біоструми в мозку піддослідного, відтворював за наперед складеною програмою будь-яку життєву ситуацію. Коли вмикалися мнемопроектори, для піддослідного все довколишнє зникало, зате з абсолютною реальністю поставало навіяне. Не обов’язково йшлося про космос, — розповідали, що можна відчути себе на безлюдному острові, посеред палючої пустелі чи ще там де, але завжди у гострій ситуації, коли треба негайно вирішити, що і як слід робити. Надчутлива апаратура фіксувала енцефалограми мозку піддослідного і аналізувала, наскільки логічні та доцільні його рішення.

Так, пройти через “імітатор” нелегко! А коли Сергій дізнався, що у своїй трійці він екзаменуватиметься останнім, йому зробилося тривожно: оте чекання висотає сили, відбере впевненість.

Першим пішов Курт Вінклер — той, кого найдужче побоювався Сергій Карабут. До 99,9 одержаних Куртом балів приєднувався титул чемпіона світу з стрибків у висоту, — додаток цілком вагомий, якщо йдеться про кандидатуру пілота міжзоряного корабля. Він був жвавий, розумний, витривалий і хоробрий. Щиро кажучи, якби екіпаж “Мрії” доручили комплектувати Сергієві, Курта Вінклера він узяв би не вагаючись.

Але зараз ішлося про інше. Або — або. І думка про це була не з приємних.

Півгодини Куртового перебування в “імітаторі” видалися Сергієві нескінченно довгими. А коли відчинилися герметичні двері і на порозі став усміхнений Курт, Сергієве серце тьохнуло: все пропало, німець переміг. Та все ж, зброю складати зарано.

— Ну, як, друже?.. Що тобі запропонували?

— Звісно ж, політ на Альфу Центавра! — гордовито відповів Курт. — Здійснив його успішно, хоч підсунули мені стільки пригод, що й досі голова йде обертом!

— Вітаю тебе, Курт!

— Дякую.

Викликали другого претендента-Річарда Маркова. Це теж був суперник не з абияких: переможець всесвітнього конкурсу на кращу студентську наукову працю і водночас обдарований художник. А втім, Сергій Карабут уже не хвилювався: після блискучого успіху Курта Вінклера його шанси, як він гадав, дорівнюють нулю.

Однак Сергій насторожився, коли сяючий Річард вийшов з “імітатора” і розповів, що йому, як і Куртові, випала подорож до Альфи Центавра.

”Тут щось не те, — занепокоєно думав Сергій. — Або ж Курт і Річард десь схибили, або ж екзаменатори хочуть порівняти дії всіх трьох за однакових умов”.

Додумати не вдалося — запросили до “імітатора”.

Хоч Сергій потрапив сюди вперше, все здавалося йому знайомим і звичним. Власне, так і мало бути, бо для “імітатора” використали кабіну тренажера, який лишився чи не з часів Юрія Гагаріна. Тоді “ефекту справжності” намагалися досягти ціною дбайливого копіювання всіх атрибутів командирської рубки корабля та досконалим відтворенням зорових і звукових вражень, отож у невеликій каюті було напхом напхано всяких приладів, пристроїв та індикаторів, — достоту, як у старовинних фільмах про перших завойовників космосу. Зараз цю бутафорію можна було викинути геть, бо “імітатор” обходився без неї, але її лишили, мабуть, для підтримання “космічного інтер’єру”.

— До старту лишилося п’ять хвилин! — сухо повідомив автомат-інформатор. — Готовність номер один!

Спалахнули індикатори на пульті керування. Ввімкнувся метроном, відлічуючи секунди. Прокотилася хвиля спалахів на табло: “Перший — готовий!” “Другий — готовий!” “Третій — готовий!”

З поблажливою усмішкою стежив Сергій за оцим, з дозволу сказати, “приготуванням до старту”. На новачка така інсценівка справді могла вплинути і навіяти відповідний настрій. А для пілота рейсового лайнера Земля-Місяць все це тільки нудна проза: він майже автоматично виконував передбачені інструкцією передстартові процедури, не завжди виправдані навіть за звичайних умов і зовсім безглузді нині, бо цей “корабель” навіки прип’ятий до Землі, — і все ж необхідні, бо