Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Вам лист залишили. І ще — до вас відвідувач.

— Скажи йому — не сьогодні. Завтра.

— Тетяно Іванівно, він — піп.

— Хто?

— Батюшка тобто.

— Клич.

Отець Василій був у цивільному. Лише довге волосся з-під капелюха, борода і хрест на грудях. Кулик нерішуче підвелася, не знаючи, як поводитись.

— Христос воскрес, — вихопилось.

— Воістину воскрес. Доброго дня вам, Пасха скінчилася.

— Даруйте. Як мені до вас звертатися?

— Митроха Василь Федорович. У миру. А так — отець Василій.

— Я вас слухаю, отче.

— Справа в тім… Я вже повідомив своє начальство…

Вирішують питання про зняття з мене сану…

— Чим можу зарадити? — обережно запитала Кулик. — Ми начебто інше відомство.

— Не ви мені, а я вам можу, вірніше хочу допомогти… це мій обов’язок християнина… допомогти, — і вмовк.

Мовчала й слідча.

— Я порушую тайну сповіді. Моєї парафіянки… Працює у нас у церкві. Прибиральницею… Я ось докладно виклав, на папері. Перепрошую, що потурбував, — ледь уклонився й вийшов.

Слідча прочитала батюшчину супліку. Повернулася до іншого листа, недочитаного через з’яву отця Василія.

«Шановна товаришко слідча! Вибачте, не знаю Вашого іменіпо батькові. Пише Вам Світлана Шушунова, якщо Ви мене ще пам’ятаєте. Ніхто ні в чому не винний. Я сама. У всьому винна я сама. Я дуже боюся помирати. Але ще більше я боюся жити. Тих дітей, ліцеїстів, їх убила я».

Кулик обхопила голову, важко гупало в скронях, ламало потилицю. Яка лиха година винесла її на Лідію торік?

Запроторити її за грати, хай народить, дитину забрати… А як вона щось заподіє. Чи народить і не віддасть. Немає закону — дитя від матері забирати. І вбити може. Мого сина. Запорпати все, хай сидить той, хто сидить. Чи дурка. Чи ця краля.

А Лідка залишиться свідком. А я у неї до скону висітиму на гачку? І хай, усе покину, за малого і — гай. А Лідка буде на свободі… Де поки що живі хлопчик Льонька з мамою і Світлана Шушунова…

Візаві Стаса вже не виглядав крутим мачо, як перше.

«Прийшла коза до воза й сказала ме-ке-ке», — потішився слідчий. Сьогодні начепив краватку від Лагерфельда. Де взяв, де взяв? Знає місця. Скоса позирав на своє віддзеркалення у вікні. Сподобався. Ізолятор не додав Командо елегантності.

Смердів тюрмою, брудна сорочка з одірваними ґудзиками, колись блакитні джинси закаляні, жалоба під нігтями. І — погляд. Сумирний, сказати б, погляд.

— Надумав? — Стас обрав голос з металевих.

— А ви хлопця допитали?

— Немає твого свідка.

— Як то?

— Зник у невідомому напрямку. Разом з матір’ю. Або у відпустку поїхали…

— Або?

— Почнемо?

— Де пацан?

— Не кричи. Справді не знайшли. А чутка майнула отака — не вірить керівництво у твою причетність до цієї каламутної справи. Ясний перець, став ти жертвою підстави. Замочити тебе хочуть баби. Маю пропозицію. Ти — мені, а я — тобі.

— Пропонуй.

— Не спішиш на обід? Як тобі в камері?

— Нормально.

— У камері завжди погано. Що й слід було довести.

— Я сказав, що полковник ПДВ. Хлопці зрозуміли правильно.

— Жити хочеш… У мене такий розклад: ти свідчиш проти Симчич, мотиви її злочину і таке інше я тобі дам. Тебе випускаю додому, до хати.

— А їй що буде?

— Не дуже, щоб дуже. Труїла не вона власноруч, а дурка, це доведено, і ля-ля-фа. Куди веслуємо, до камери чи додому?

— А як ти мене випустиш, якщо пацана не знайшов?

— Це мій клопіт. «Какая бо-оль, какая бо-оль, АргентінаЯмайка пять ноль».

— Згоден.

Шушунова сиділа в кабінеті. Куталася в шалика, покашлювала.

— Чому не сказали що хворі? Я б сама приїхала.

— Я повинна.

— Розповідайте. Від моменту знайомства.

— Я працювала з нею два роки… Благаю, на колінах молю,

— Шушунова сповзла зі стільця, схопила руку слідчої і заголосила, — заради Бога, нічого не кажіть їй, не кажіть їй нічо-о-ого-о-о… Що я тут була…

— Випийте, — слідча цвіркнула з сифона води. — Ви в безпеці.

— Я все скажу…

— Де, коли і скільки часу ви з нею працювали?

— У ресторані «Дорожний», у буфеті, у дев’яносто четвертому.

— Що трапилося в ресторані?

Шушунова мовчала.

— Мені вас не шкода. Зі свідка можете стати співучасником дикого злочину. — Кулик витягла зі столу кілька світлин і одна за одною показала. — Ляля і Катя Пономаренки, по п’ятнадцять років, Назарко Марченко, шістнадцять років, Андрій Перегуда, Валентина Валентинівна Король. Вони мертві…

Шушунова знепритомніла. Кулик схопила телефона.

— Стасе, до мене. Негайно.

Стас оцінив обстановку, витягнув з шафи нашатир, ватку, помахав перед носом свідка.

— Може «швидку» викличу?

— Не треба, — очапалася Шушунова. — Я сама. Можна взяти сумку?

— Дякую, Станіславе Павловичу, можете йти.

— Водички б іще.

Свідок налапала пігулки, проковтнула їх, запила, випросталася.

— Знала ж, що добром не скінчиться, — нарешті проказала.

— Ми працювали в буфеті два