Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Дала вперше гроші, я відмовилася. А вона — ти, мабуть, стукачка. З тих недоважених грамів, каже, ніхто не схудне, а й схудне, то собі на користь… Сказала, з начальством треба ділитися, за вигідний товар і все таке…

Я звикла. Чекала тих грошей, допомагала їй. Зарплатня, самі знаєте. Та й небагато вона давала. А собі шубу купила, обручки. Казала, на чорний день. Казала, сама про себе дбає, разведьонка повинна бути напакована, щоб її хтось іще узяв.

Прийшла ревізія. Їй дали всього рік. Про мене ні на слідстві, ні на суді слова не сказала, на себе взяла. Через рік вийшла…

Я вже працювала в дитсадку ложкомийкою. Зустріла Максимову. Ми з одного класу. Вона у геоінституті працювала і мене прилаштувала. Пробірки мити. Підучилася, курси скінчила, пройшла тарифкомісію, стала лаборанткою. А тут… — Шушунова знову вимкнулася.

— У нас обмаль часу. Доки ви зараз переживаєте, хтось іще може випити вашу отруту.

— Вона не моя.

— А чия?

— Навіщо ви так зі мною? — знову заплакала Шушунова.

— Того чоловіка, який щойно заходив і давав вам нашатир, ви бачили коли-небудь?

— З бородою?

— З бородою.

— Ні.

— Як то?

— Ніколи.

— Він не приходив до інституту?

— До мене ні.

— Ні про що не розпитував?

— Ні.

Кулик заходила кабінетом.

— Розказувати далі? — насмілилася Шушунова.

— На чому ми зупинилися?

— Я раділа з нової роботи. — І що?

— З’явилася вона. Почала ходити. Грошей попросила, а які в мене гроші… А тоді… — вона знову замовкла.

— Та зрушите ви з місця? — скрикнула слідча.

— Вона попросила отрути… Щурів труїти. Я дала.

Пояснила, щоб руки гарно мила, отрута сильна, а ліків од неї нема, в організмі не визначається…

— Вона приходила ще?

— Так.

— Коли?

— Число?

— Вже після випадку в ліцеї?

— Днями, — голос Шушунової впав до шепоту. — І ви знову дали їй отруту?

Шушунова заридала. Слідча жбурнула об стіл ручку. Допит скінчився.

Щось не так. Нічого нового Шушунова не сказала, лиш потвердила здогад. Десь далеко задзижчав комар. Що зачепило у відповідях? Кулик здолала напад слабкості, увімкнула магнітофон, прослухала плівку. Не могла зосередитись. Що зі мною сьогодні! Випити кави…

«Разведьонка повинна бути напакована», — сказала з магнітофону Шушунова. Ось воно! Перемотала плівку на початок. Увімкнула магнітофон на запис, стираючи допит.

Взяла олівця, записала на окремому аркуші: «Перший шлюб Олійник. Перевірити!» На знакові оклику олівець тріснув.

Поклала папірця до теки з листом Шушунової, заявою священика, свідченнями Симчич. Зав’язала шворочки, хотіла вкласти теку до сумки…

Тетяна Іванівна не завважила, що картинка перед очима заколивалася, втрачаючи колір, чіткість обрисів. Задзижчав комар. Голосніше. Для комарів ще рано — ворухнулося на денці. Комар погодився і відлетів. Тиша і спокій.

— Лежи. Це — я, — над Кулик схилилося обличчя чоловіка.

— Що таке? — прошелестіла Тетяна Іванівна.

— Ми злякалися, що інсульт. Пронесло. Перепрацювала.

Тепер лежи.

— Треба щось робити… Рятувати дитину.

— Лежи тихо. Там — Стас. Він закінчить справу.

— Він не знає… всього.

— Послухай мене. Ти чуєш? — Ігор Кулик підвівся, причинив двері щільніше, знову присів на краєчок ліжка.

— Чую.

— Я не хочу, щоби ти вирішувала. Вибір між обов’язком і дитиною роздере тебе на шматки. Вже майже розірвав.

Я не хочу втратити тебе. І нашу дитину…

— Хлопчика, — по щоці Тетяни Іванівни повзла сльоза.

— Це вона сказала?

Чоловік видобув з кишені хусточку, втер її мокре обличчя.

Тиха істерика вже струшувала дружиною. Намочив хусточку водою, склав удвічі, поклав хворій на чоло. Тетяна кілька хвилин тихо схлипувала, сльози вщухли.

До палати зазирнув чоловік з рудими вусами. Лікарняний куций халат напинався на крутих плечах. Кивнув привітно подружжю, оглянув палату.

— Я до вашої сусідки.

— Вона на процедурах.

— Не заважатиму?

Чоловік поклав на сусідню тумбочку пакета з апельсинами, забрав порожні банки. Хотів покласти до тумбочки принесене, необережно впустив. Апельсини покотилися підлогою. Чоловік знітився.

— От іще одоробло, — вилаявся, — даруйте, я зберу, сто разів перепрошую.

Чоловік порачкував попід ліжко Кулик збирати цитруси.

Ще раз вибачився, вийшов.

— Піду помию, — сказав.

— Я прийматиму рішення, — продовжив Ігор Кулик. — Твоя хвороба зараз доречна. Пробач. Тобто все обійшлося, але полежати доведеться. Справою Олійник займатиметься Стас як твій заступник. Його сумління не мучать, він щаслива людина на рівні першої сигнальної системи. Він зробить так, як буде краще всім. Хоч це й не моя компетенція, я людина маленька, але я порадився з компетентними хлопцями з Адміністрації, з завгаром Генпрокуратури… Всі кажуть, треба кермувати до теракту. Це зараз на часі, і розкручується швидко, і наслідки гучні… А ми врятуємо нашого малого.

Нехай лише народить.

— Забери у мене… в кабінеті… в теці. Побачиш сам.

Негайно. Хай не бачить Стас. Ігор Кулик зачекав, доки медсестра скінчить маніпуляції з крапельницею, простягнув гроші.

— Вона спатиме до ранку, це кращі ліки, — медсестра заховала цупкого папірця.