Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Сідалковський довго жив нею і марив. Він і тепер так само думав. Якби не ота ганебна втеча Айстри з патлатим ресторанним музикою, якого хтось допустив на далекий і загадковий Шпіцберген, він віддав би їй залишки своїх почуттів і серця. Звичайно, якби вона ті залишки прийняла…

Згадувалися й інші дівчатка з Матвіївської затоки. Думалося: «Чому ці милі створіннячка, імітуючи потопаючих лебедів, влаштовують «водяні концерти» саме годі, коли добре зігрієшся на сонці, та ще й здіймають галас не біля цього, а біля протилежного берега, де більше кущів і менше народу?..» І він змушений був витягати цих милих потопельниць, котрі одностайно дотримувалися лише одного курсу й казали: «Тільки не туди. Допоможіть мені добратися до цього берега. Хай я трохи відпочину…»

— Але ж ваш одяг і босоніжки, — заперечував Сідалковський, — здається, на тому березі, що й мої окуляри…

— Так, але я зараз назад не допливу. Давайте трохи відпочинемо, а тоді вже…

— Ніколи не думав, що від нещастя до щастя один крок, — повторював Сідалковський улюблену фразу і ніс порятованих потопельниць туди, куди вони бажали…

Так тоді, здається, Айстра і сказала: «Саме в нещасті й пізнаються люди». І продемонструвала перед ним таку ходу з інтригою, що він зрозумів: такі рухи виробляються ранками перед трюмо міської квартири — перед ними так само встояти важко, як перед могутнім напливом хвиль, що раптово б'ють вам у груди і звалюють з ніг…

«Невже й це була імітація?» — запитав себе Сідалковський, пов'язуючи цей спогад зі щойно сказаними словами, Ії. Він навіть тоді не вірив, коли йому хтось сказав, здається, Грак, що ця дівчина з преміальних водить у ресторан любителів поласувати за чужий рахунок. Вона запрошувала і його, Сідалковського.

— Це нижче моєї гідності, ма шер, — посміхнувся він. — Ви що, найулюбленіша донечка підпільного мільйонера, яка продає про людське око гуталін і шнурки для черевиків?

— Я донька звичайного шевця, — відповіла, кокетуючи, вона.

— Ніколи б не сказав. Ось ця, — показав він на неохайно одягнену дівчину, що йшла у великих чоловічих черевиках на босу ногу й так спотворювала свою зовнішність, ніби брала участь у конкурсі «Хто полюбить мене таку?» — Їй це більше підходить. Але якщо це й справді так, то я вам повинен сказати, що ваш батько — великий майстер.

— Так, — не вловивши підтексту, простодушно мовила Айстра. — Мій батько — кращий швець в усьому об'єднанні фірми «Взуття».

Випурхнувши на мить з рук Сідалковського, Айстра відчула, що її знову морозить, незважаючи на тридцятиградусну спеку і гарячий пісок, по якому не можна було ходити босоніж. Сідалковський, відчуваючи до неї водночас жалість і любов, думав, що саме з нею міг би припинити своє парубоцьке існування, якби… Оте саме «якби» й трапилося після її несподіваного від'їзду…

Але перед цим ще була одна ніч. Вона опустилась на землю точно за графіком, розписаним у календарі «Нива», розсипала по небесному склепінню зірки й безцеремонно виштовхнула з хмар місяця. Місяць тоді був якийсь старий, немічний, дивився з своєї висоти на закоханих байдуже, зажурено та все норовив сховатися за білі пухнасті кучугури хмар. І все світив, світив, нікого не зігріваючи, тільки декому псуючи настрій. Закохані ховалися од нього у тінь кущів. Місяць не лампочка, його світла не вимкнеш і не розіб'єш з рогатки. А він, як величезний світильник на кілька мільйонів ват, освітлював усе навкруги, щедро поливав землю блакиттю й сріблом, ніби отримував за це подяки від самого господа-бога…

Сідалковський сидів з Айстрою на зеленій жеківській лаві, яка тепер здавалася йому голубою, як і чарівні сережки у вушках «Школярочки», і нашіптував такі ніжні й солодко-медаві слова, що навіть вітерець, випадково пролітаючи повз них, прислухався, присів на кущик жасмину та й задрімав. Місяць, втомившись від довгої й пильної уваги до закоханих, пішов і собі на спочинок, умостившись на пухнастій, як дві перини разом, хмарі. Пахло лавандою, цвітом акації, а найбільше любистком. Щось заперечливо шепотіла культторгівська Айстра і ще міцніше тулилася до широких і затишних грудей Сідалковського. Вона про щось просила, але протилежне тому, про що шепотів їй Сідалковський.

Він був глухий і п'яний від трунку липового цвіту, різкого запаху прим'ятої рути та ще чогось такого знайомого і водночас невловного, а тому загадкового…

«Людей пізнають у біді», — подумав Сідалковський і знову згадав Грака. Виявляється, Євграф навіть скучив за ним, і зараз, саме в цю хвилину, йому дуже не вистачає отого трохи нахабного, трохи самовпевненого, а трохи шаленого відмінника-ветеринара, який на світ дивиться ще простіше й прозаїчніше.

Він підвів голову — і раптом зустрівся поглядом з дівчиною, яка скидалася чимось на дикторку республіканського телебачення. «Десь я її вже зустрічав», — подумав Сідалковський. А дівчина, ніби вгадуючи його думки, запобігливо посміхнулась. «Тільки її мені зараз бракувало. По-моєму, й так уже перебор… І чому воно так: як нікого — то нікого, а якщо одразу три, то до них ще стільки ж проситься…»

Вони обоє вийшли з метро на Хрещатику. — Оксана, — подаючи йому м'яку й пахучу руку, лагідно мовила дівчина.

В її очах, як у рядках любовної лірики без підтексту, Сідалковський прочитав щирість і боязнь втратити його, ще не знайшовши. Гарне ім'я Оксана якоюсь тугою влилося в його спустошене містом, цивілізацією і джигунськими пригодами серце. Згадалася рідна Вапнярка, тривожні, як юність, гудки паровозів, зелені левади за рікою і тихий зажурений ліс на далекому темно-синьому обрії… Оксана оте його довге, екскурсійне мовчання у дитинство розцінила по-своєму і, потягнувшись до його вуха, по-змовницьки прошепотіла: «Для вас Сусанна!»

І знову запахло кавою, гірким присмаком в роті, наче після шампанського, кагору та портвейну таврійського, змішаних в одному коктейлі. А ще накуреною кімнатою і розкиданими на підлозі недопалками «Золотого руна». Оте