Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

275
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 168
Перейти на сторінку:
ми­лується… Он яка хо­ро­ша до­ли­на: зе­ле­на-зе­ле­на, на­че ру­тою вкри­та! От би доб­ре на то­му зе­ле­но­му ки­ли­мi полеж­ати, на­ди­ха­ти­ся вiльно­го польово­го по­вiт­ря! А то що за хат­ки сто­ять над шля­хом? Си­зий ди­мок ви­ри­вається з чор­ного ди­ма­ря i ку­че­ря­во роз­ви­вається в про­зор­ча­то­му по­вiтрi… Що то за ху­то­ри? Нев­же Йо­си­пен­ко­вi? Так, во­ни… Во­ни, iду­чи в мiс­то, спо­чи­ва­ли там… I пе­ред нею, мов жи­ва, ста­ла блi­да Мар'я з чор­ни­ми очи­ма, ста­ра га­рик­ли­ва Явдо­ха… Чи то ж то во­ни обид­вi жи­вi-здо­ро­вi? Яв­до­ха подавн­ьому гри­зе свою не­вiст­ку? А Мар'я мов­чить? Чи вже, чо­го доб­ро­го, у мiс­то удьори­ла? "Та­ка вже, - ка­за­ла во­на, - уда­лась я, та­кою i про­па­ду…" Го­ро­дян­ка!.. I що там, у то­му го­родi, доб­ро­го? Дос­тат­кiв бiльше, дос­тат­ки кра­щi? У ко­го ж тi дос­тат­ки, то й доб­ре; а як бiд­но­му - то всю­ди по­га­но, Та ча­сом i при дос­тат­ках ли­хо: як не­ма до­лi, не­має та­ла­ну, то й дос­тат­ки не впо­ко­ять. Он ха­зяй­ка: i ба­га­та, а ну­диться се­ред сво­го ба­гатст­ва… Во­но як ко­му!

Проїхали ще тро­хи… Це - Хрис­тя зра­зу за­ре­го­та­ла­ся. Кар­по озир­нув­ся i прик­ро по­ди­вив­ся на неї:


- Чого ти?


Христя за ре­го­том сло­ва не ска­же. Доїха­ли як­раз до гни­лої бал­ки, де соцький Ки­ри­ло про­ва­лив­ся. Хрис­тi, мов жи­ве, усе те ста­ло во­че­ви­дяч­ки: i як Ки­ри­ло крав­ся че­рез снiг, i як шурх­нув но­га­ми у рiв, як ви­ла­зив - ла­яв­ся… Наси­лу за ре­го­том роз­ка­за­ла про те Хрис­тя. Кар­по мовч­ки слу­хав. "Дiв­ча! - ду­мав вiн. - Все-то їй на дум­цi ре­го­ти та смi­хи".


Це шка­пiй­чи­на, на­че що вку­си­ло її, ки­ну­лась, сiп­ну­ла й пiш­ла ско­ком. Кар­по мер­щiй ухо­пив­ся за вiж­ки.


- Тпррру!.. Iч, по­чу­ла свою зем­лю та - ско­ком! - ска­зав вiн, здер­жу­ючи ко­ня­ку. - А не­бiй­сь, у мiс­то лед­ве но­ги во­лок­ла. Це вже на­ша зем­ля, - по­вер­нув­ся до Хрис­тi Кар­по i по­чав по­ка­зу­ва­ти, де чия. Не­ве­ли­кi все то клап­ти­ки бу­ли, од­нi свi­жо зас­ко­род­же­нi, дру­гi злег­ка прик­ри­тi зе­ле­ною росли­ною.


Христi зда­ло­ся, що тут i ла­ни бу­ли дрiб­нi­шi, i хлi­ба ниж­чi, нiж бi­ля мiс­та. Там - ши­ро­кi та дов­гi, гус­то, як щiт­ка, за­росли; а тут - де-не-де зе­ле­нiє блi­де за­жовк­ле стеб­ло… Хри­с­тя не ви­тер­пi­ла пох­ва­ли­ти­ся про те Кар­по­вi.


- Достаткiв там бiльше, - по­чав той, - пе­ре­орю­ють кра­ще, та й зем­ля сит­нi­ша. Тут з гли­ною - ру­да, а там, як угiль, чо­р­на. Не­бiй­сь, го­ро­дя­ни хит­рi: все со­бi най­кра­ще заб­ра­ли. Во­но, бач, i тут нi­чо­го, ко­ли б хоч тро­хи бiльше зем­лi тiєї… А то - всього жме­ня, а ти кру­ти­ся бi­ля неї, тяг­ни звiд­ти i на по­дат­ки, i на про­жит­тя… - Кар­по важ­ко зiтх­нув, зiтх­ну­ла i Хрис­тя. Мовч­ки пiд­ня­ли­ся на го­ру. Хрест мар'янiвської це­рк­ви заб­ли­щав про­ти сон­ця; за­ся­ла ба­ня; да­лi й покрi­вля за­зе­ле­нi­ла; по­ка­за­ли­ся сад­ки, ха­ти… Се­ло! се­ло! I сер­це Хрис­ти­не нес­по­кiй­но за­ко­ло­ти­ло­ся у гру­дях.


Прiська то­го дня, по­по­рав­шись ко­ло пе­чi, сi­ла спо­чи­ти, їсти їй - ка­пельки не хо­тi­ло­ся. Дум­ки роз­би­ра­ли го­ло­ву… Як там у го­ро­дi? Що з Хрис­тею? Чи не звер­нув­ся, бу­ва, Кар­по? Прiську на­че за по­ли тяг­ло пi­ти до­вi­да­ти­ся.


"Ох, хоч би там усе бу­ло щас­но. Хоч би Хрис­тя бу­ла здо­рова. Кож­на най­мич­ка - лю­ба, по­ки здо­ро­ва… Здо­ров'я - усьо­му го­ло­ва", - ду­ма­ла Прiська, зби­ра­ючись до Здо­ра.


Вона зас­та­ла Одар­ку за ро­бо­тою: та ку­па­ла дi­тей. Чор­ноо­ка­ Олен­ка, ви­ми­та-ви­бi­ле­на, ле­жа­ла на по­душ­цi i щось ве­се­ло са­ма з со­бою ще­бе­та­ла. Бi­ло­го­ло­вий Ми­кол­ка їздив у ноч­вах, хлю­пос­тю­чись у теп­лiй во­ди­цi. Все йо­му хо­тi­лось пур­ну­ти з го­ло­вою; i вiн то при­сi­дав, то при­ля­гав, до­пи­ту­ючись ма­те­рi - чи вид­но йо­го го­ло­ву. Одар­ка си­дi­ла на ла­вi й лю­бу­ва­ла­ся си­но­вою за­бав­кою, ще­бе­тан­ням доч­ки… Во­на й не ду­ма­ла ку­па­ти Ми­кол­ки, та той, по­ба­чив­ши, що сест­ру ку­па­ють, про­бi на­мiг­ся!


- Води ж чис­тої не­має, - ка­за­ла Одар­ка.


- Я i в тiй, що Олен­ку ку­па­ли.


Поти Одар­ка ви­ти­ра­ла та зо­дя­га­ла Олен­ку, Ми­кол­ка мер­щiй со­ро­чи­ну з се­бе та - в ноч­ви…


- Я не так, як Оле­ся, - кри­чав ра­дий Ми­кол­ка. - Я i плава­ти, i пу­ри­на­ти вмiю!.. - I роз­хо­див­ся так, що аж во­да з но­чов вип­лiс­ку­ва­лась.


- Що се ти, Одар­ко, дi­тей ку­паєш? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська, мер­щiй за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.


Одарка не вспi­ла од­ка­за­ти, як зак­ри­ча­ли дi­ти: "Ба­бу­ся! ба­бу­ся!" Олен­ка, прос­тя­га­ючи до неї свої пух­кi та бi­лi руче­нята, свi­ти­ла чор­ни­ми очи­ця­ми й нет­вер­до вимовляла­: "Бач… бач… бi­ля… ку­па­ла­ся…" Прiська пiдiйш­ла до Олен­ки i, взяв­ши за руч­ку, цi­лу­ва­ла ма­лi пальче­ня­та. А Ми­кол­ка зза­ду на всю ха­ту ви­гу­ку­вав:


- Бабусю! Ба­бу­сю! А ди­вiться, як я пур­ну… Ди­вiться - з го­ловою!


- Гарно, гар­но, - пох­ва­ли­ла Прiська, при­па­да­ючи до Олен­ки.


- Ви-бо не ди­ви­тесь, - гу­кав Ми­кол­ка. - Ди­вiться-бо. Прi­сь­ка ма­ла по­вер­ну­ти­ся i до йо­го, по­ди­ви­ти­ся, як Ми­колка, зап­лю­щив­ши очi й за­ту­ля­ючи но­са, при­ля­гав у ноч­вах.


- А що, гли­бо­ко? - до­пи­ту­вав­ся.


- Ух, гли­бо­ко! Ух, гли­бо­ко! Гля­ди, не вто­пи­ся ще…


- Е-е, я не втоп­лю­ся. Я вмiю пла­ва­ти, - храб­ру­вав Микол­ка, ви­ма­ху­ючи аж по­за ноч­ва­ми ру­ка­ми.


Привiтавши дi­тей, Прiська по­вер­ну­ла­ся до Одар­ки:


- Що, не бу­ло? Не вер­тав­ся?


- Немає. Бог йо­го знає, що во­но за знак. Уже б час i бу­ти, а йо­го не­має… Сi­дай­те. Пi­дож­де­мо тро­хи, як не бу­де - по­обiдаємо ра­зом.


- Спасибi то­бi. Я так тiльки, до­вi­да­тись… - зiтх­нув­ши, од­казала Прiська i ма­ла бу­ла йти. Одар­ка не пус­кає.


- Тiльки пi­де­те - роз­сер­дю­ся й нi­ко­ли до вас не прий­ду! - пос­ва­ри­ла­ся во­на.


Прiська зос­та­ла­ся. Тiльки що всi­ла­ся, Ми­кол­ка, виполос­кавшись, ви­лiз iз но­чов i Одар­ка по­ча­ла йо­го одя­гати, як у ха­ту до­нес­ло­ся: "Тпрру!"


- Карпо! Кар­по! - скрик­ну­ла Прiська i мер­щiй над­вiр. Стрiв­ши Кар­па, во­на ра­зом i здо­ров­ка­ла­ся, i до­пи­ту­ва­ла­ся:


- А що, як Хрис­тя? Чи жи­ва-здо­ро­ва?


- Та Хрис­тя ту­та! - ка­же Кар­по.


- Як ту­та?! - скрик­ну­ла зля­ка­на Прiська.


- Тута… Приїха­ла.


- Коли приїха­ла? Де приїха­ла? - бур­мо­че Прiська. По її ста­ро­му об­лич­чi бi­га­ють сму­ги i ра­дос­тi, i ра­зом нес­тям­ної му­ки; очi го­рять; вся во­на тру­ситься.


- Христя пiш­ла до вас, - ка­же Кар­по.


Прiська ки­ну­ла­ся до сво­го дво­ру i стрi­ла­ся з доч­кою ко­ло во­рiт.


- Здрастуйте, ма­мо! - гу­кає Хрис­тя ве­се­лим дзвiн­ким го­ло­сом, пiд­бi­га­ючи до ма­те­рi. - Чи жда­ли? чи спо­дi­ва­ли­ся?


Мати стоїть про­ти доч­ки, нi­ма-мов­чаз­на уп'яла в неї свої по­тух­лi очi.


- Матiнко! Не пiз­наєте ме­не? - спи­та­ла Хрис­тя.


- Христе! Ди­ти­но моя! - прос­тог­на­ла Прiська, об­нi­ма­ючи доч­ку, i зап­ла­ка­ла.


Тут са­ме пiд­бiг­ла Одар­ка. Во­на пос­то­яла, по­ки вi­та­лись доч­ка з ма­тiр'ю, по­тiм пi­дiй­шла до Хрис­тi, поз­до­ров­ка­ла­ся, по­цi­лу­ва­ла­ся з нею.


- Ач, яка мо­ло­дець Хрис­тя! - ка­же Одар­ка. - Ми тут за неї кож­ну чут­ку ло­ви­мо-пе­рей­маємо, а щоб ба­чи­ти

1 ... 40 41 42 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"