Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- Не вийде, бо у нашій квартирі живуть люди.

- Які? – я подумала, що не правильно розчула.

- Я здав її в оренду. Вибач...

Мені і без того було погано, а тепер стало зовсім хріново. Що він таке вигадав? Навіщо мені ці дурнуваті жарти?

Я піднялась на ноги..

- Не зрозуміла...

- Тільки не психуй, - Єгор виставив руку вперед, ніби боявся, що його битимуть. - Я все поясню.

Мені забракло повітря. Отже, не почулося! Я подивилась на Соню, яка оклигувала значно швидше за мене. Та теж свердлила Єгора поглядом, вимагаючи пояснень. Що ж, принаймні у мене дійсно з’явилася підтримка.

- Тобто? Які квартиранти? Ти мені нічого не казав, - пробурмотіла вона.

- Він і мені нічого не казав!

В кімнату сунулась Тамара Петрівна, але Єгор м’яко випхав її та зачинив двері. Хоча б за це я була йому вдячна.

- Розумієш... Я подумав, що квартира не має простоювати. Все одно ми живемо тут. На заводі справи не йдуть, зарплатню затримують...

- Я не знала про це.

- Не хотів тебе засмучувати, - розвів руками.

- Але тепер я дуже засмучена! У моїй квартирі чужі люди! А як же особисті речі, одяг, косметика... Та й взагалі мені не хочеться, щоб на моєму ліжку спали сторонні.

- Це усього на пів року... – спробував виправдатись коханий, але зробив ще гірше.

- На скільки? Ти ж казав, що до зими ми точно повернемось у Вінницю!

Соня закотила очі.

- До зими? – хмикнула вона. – Та там хоч би до квітня виробництво запустилося...

Мене просто розривало з середини! Чудові новини!

- Ти не тільки брехун, а ще й шахрай. Здав мою квартиру... У мене це в голові не вкладається!

- Ти ж сама казала, що вона наша. От я й припустив, наче ми рівноправні власники і кожен з нас може вирішувати, що з нею робити.

Мені хотілося кричати. Власне, я б це і зробила, якби у мене не так сильно боліла голова. А от Соня себе не стримувала:

- Ти зовсім здурів? Хіба можна так з дружиною вчиняти?! Невже тобі не цікава її думка? – схопила мене за руку. – Пішли звідси. Не можу бачити його безсовісну пику.

- У тебе є доба, щоб домовитися з квартирантами. Повертай їм гроші, виплачуй моральну компенсацію, роби, що хочеш! Але завтра ввечері я їду додому.

- І сьогодні ти ночуєш у мами! – додала Соня, а потім подивилась у мій бік. – Я правильно сказала? Чи це занадто?

- Правильно.

Єгор щось бубонів у своє виправдання, тільки мене це більше не цікавило. Я була остаточно розчарована в ньому. То була геть не та людина, за яку я виходила заміж. Якась дешева підробка. Я не могла позбутися відчуття, наче мене ошукав аферист. Квартирний злодій, що спершу запудрив мізки, а потім скористався моєю наївністю.

Упродовж дня я збирала речі. Плакала, заїдала стрес залишками солодкого, знову плакала. Манюню теж вирішила забрати з собою, вона – найкраще, що принесло життя у Куманівцях, а Єгор не заслужив на такий подарунок. Періодично в мене розривався телефон. То Вітя, то чоловік. Обидва хотіли попросити вибачення, але мені не хотілося їх слухати.

Хоча, краще б я поговорила бодай з одним із них по телефону, тобі б могло не статися казусу, який остаточно підкосив мій шлюб. Ввечері, коли я сумувала біля вікна, до подвір’я під’їхало авто Мацицька. Він долно не наважувався вийти. Сидів у машині й дивився на мене крізь скло. Я таки не витримала.

- Чого тобі? – вигукнула, висунувши голову у квартирку. – Загубився?

- Ні. Я просто хочу пояснити... Дай мені одну хвилинку.

Мені було не цікаво слухати його виправдання, але я дозволила зайти. Сподівалась, що після цього він точно дасть мені спокій.

- Тільки швидко.

- Гаразд... – озирнувся. Хотів присісти, але по моєму погляду зрозумів, що не треба. – Ти знову їдеш?

- Так. На цей раз остаточно.

- Ясно. Мені соромно, що через мене...

- Не через тебе. Тут зійшлося кілька факторів.

- Це добре. Я не хотів усе ускладнювати. Мені соромно, Таню. Чесно, - Господи, він був схожий на побите цуценя.

- Я вірю.

- Але ти маєш знати, що в будь-якій ситуації зможеш покластися на мене. Я завжди прийду на допомогу, ти тільки подзвони.

- Дякую.

- І якби Єгор не був моїм другом, то я б нізащо не відпустив би тебе.

І тут показалася постать самого Єгора. Я уявлення не маю, як довго він підслуховував нашу розмову. Може, стояв за дверима від самого початку, може підійшов пізніше, проте найцікавіше таки застав.

- А ти можеш її й не відпускати! Я вже не проти, – вигукнув, червоніючи від злості. – Нехай звідси переїжджає прямо до тебе! Яким же я був сліпим, мені навіть на думку не спадало, що між вами може бути роман.

Я ледь не заскиглила.

- Який роман? Я б ніколи тобі не зрадила! Невже ти мені не довіряєш?

- Я довіряю своїм очам і вухам.

- Послухай, - спробував втрутитись Мацицько. – Я зараз усе поясню.

- Не хочу нічого чути! Мені на вас навіть дивитися гидко...

- Ну то й не дивись, мені твоє обличчя теж вже гидке! – не втрималась я. – Стільки часу з тобою змарнувала, а навіть елементарної довіри не заслужила.

- Змарнувала? Ну то провалюй у свою Вінницю. Там зможеш надолужити втрачене, я не заважатиму.

- Так і зроблю.

- І Мацицька з собою забирай. Будьте щасливі!

- Мацицька залиш собі. Два бовдури, вам буде про що поговорити.

Остання крапля терпіння вивітрилась. Мені все це набридло. Я схопила собаку, сумку з речами й пішла до машини.

- Ти не можеш забрати в мене тачку! – закричав Вітя. – Це державна власність!

- Вже забрала, - завела мотор. – Залишу біля Соні після того, як пересяду у свою.

- Гей! – обурився Єгор. – Мені теж машина потрібна! Як я добиратимусь на роботу?

- Це вже не мої проблеми. Ти й так на ній кожного дня катався. Моя черга!

Вдарила по газу, й вперед! Чи назад... Назад до нормального життя.