Читати книгу - "Чотири сезони"

Курт Дюссандер зробився блідим і хворим на вигляд. Він наче зіщулився у своєму халаті.

– Хлопче, ти носив ці знімки у фотолабораторію?

– Що? – Тод подивився на нього шоковано й приголомшено, та одразу ж по тому презирливо скривився. – Ні! Ви мене за дурного маєте? У мого тата є своя фотолабораторія. Я знімки з дев’яти років проявляю.

Дюссандер нічого не сказав, але трохи розслабився, і щоки знову трохи порожевіли.

Тод простягнув йому кілька глянсових відбитків. Нерівні краї підтверджували, що проявили їх у домашніх умовах. Мовчазний і похмурий, Дюссандер їх переглянув. Ось він сидить із випростаною спиною у вікні автобуса, що їде в центр, із примірником «Століття», останнього роману Джеймса Міченера[55] в руках. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, з парасолькою під пахвою, голова закинута назад під таким кутом, що мимоволі згадується імператорська велич Де Голля. Ось він стоїть у черзі під маркізою кінотеатру «Маджестік», випростаний і мовчазний, вирізняючись своїм зростом і царською поставою на тлі підлітків, що спираються на стіну, і домогосподарок із порожніми обличчями та волоссям, накрученим на бігуді. І нарешті, ось він зазирає у власну поштову скриньку.

– Тоді я боявся, що ви мене побачите, – сказав Тод. – То був зважений ризик. Я стояв навпроти, через дорогу. Господи. Шкода, що я не можу собі дозволити «мінолту» з телеоб’єктивом. Коли-небудь… – В очах у Тода з’явився замріяний вираз.

– Не сумніваюся, що в тебе напоготові була вигадана історія, про всяк випадок.

– Я б у вас запитав, чи не бачили ви мого собаку. Отже, я проявив фотки й порівняв їх з оцими.

Він простягнув Дюссандеру ксерокопії фотографій. Усі ці знімки той бачив раніше, й багато разів. На першому він був у своєму кабінеті в таборі Патин. Знімок обрізали так, що на ньому не було нічого, крім нього та нацистського прапора на підставці біля столу. Другий було зроблено в день його вступу на військову службу. На останньому він тиснув руку Генриху Ґлюксу, який звітував перед самим лише Гіммлером.

– Я вже тоді був цілком певен, але не міг роздивитися, чи є у вас заяча губа, через ті ваші трикляті вуса. Але я мусив пересвідчитися, тому роздобув оце.

З конверта він витяг останній аркуш. Помітно було, що його згортали безліч разів. У згини в’ївся бруд. Кутики були пошарпані, нерівні – такими папери стають, коли багато часу проводять у кишенях хлопчиків, яким завжди є що робити й куди податися. То була копія ізраїльського оголошення про розшук Курта Дюссандера. Тримаючи її в руках, Дюссандер мимоволі на мить замислився про мертвих, що не знають спокою і відмовляються лежати у своїх могилах.

– Я зняв ваші відбитки пальців, – з усмішкою повідомив Тод. – А потім порівняв із тими, що на орієнтуванні.

Дюссандер вирячився на нього, а потім вилаявся німецьким словом, яке означало «лайно».

– Як ти посмів?!

– Та отак. На минуле Різдво мама з татом подарували мені набір для зняття відбитків пальців. Справжній, не іграшковий. У ньому є порошок і три пензлики для трьох різних поверхонь, а ще спеціальний папір, щоб знімати відбитки. Мої предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звісно, вони думають, що я цю дурню переросту. – Цю ідею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. – У книжці розказували все про пальцеві візерунки, папілярні лінії та особливі точки. Вони називаються мінунціями. Щоб відбитки прийняли як доказ у суді, треба мати вісім мінунцій.

Але ближче до діла. Одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усі можливі відбитки. Розумно зробив, правда?

Дюссандер мовчав. Він вчепився в бильця крісла, і беззубий запалий рот тремтів. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дідуган от-от розплачеться. Що було б сміховинним. Кривавий Біс Патина у сльозах? З таким самим успіхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутує чи що «Макдональдс» відмовиться від бургерів і почне натомість продавати ікру та трюфелі.

– Я одержав два комплекти відбитків, – вів далі Тод. – Один із них зовсім не відповідав тим, що були в оголошенні про розшук. Я зрозумів, що вони належать листоноші. А решта були ваші. Я знайшов більше за вісім мінунцій. Я знайшов чотирнадцять. – Він розплився в усмішці. – Отак я це й провернув.

– Ти малий гівнюк, – прошипів Дюссандер, і на мить його очі небезпечно спалахнули. Тод відчув, як його пробирає незначний страх, як тоді в коридорі. Та потім Дюссандер знову згорбився в кріслі.

– Кому ти розказував?

– Нікому.

– Навіть своєму другові? Цьому Коні Пеґлеру?

– Фоксі. Фоксі Пеґлеру. Нє, він базікало. Я нікому не казав. У світі немає жодної людини, якій би я аж так довіряв.

– Чого ти хочеш? Грошей? У мене їх, на жаль, нема. У Південній Африці були, хоча нічого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгівля. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є – було – щось на зразок «товариства випускників». Біженці війни. Я ввійшов у їхнє коло й заробив статок на мінералах та руді – олово, мідь, боксит. А потім усе змінилося. Націоналізм, антиамериканізм. Я міг би виїхати на цих змінах, та люди Візенталя[56] натрапили на мій слід. Невдача йде за невдачею назирці, як пси за сучкою у тічці. Двічі мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидівських виродків у сусідній кімнаті. Вони повісили Айхмана[57], – прошепотів він. Рука піднялася до шиї, а очі стали круглими, як у дитини, що слухає моторошний уривок страшної казки – «Ганзель і Ґретель», наприклад, чи «Синя Борода». – Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз. І все одно його повісили.

Тод кивнув.

– Зрештою я пішов до єдиних людей, які могли мені допомогти. Вони помагали іншим, а я більше не міг чекати.

– Ви звернулися в ОДЕССУ[58]? – з надією спитав Тод.

– До сицилійців, – сухо відказав Дюссандер, і Тод знову скис. – Усе було домовлено. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити хочеш?

– Так. У вас є «кола»?

– «Коли» нема. – Він вимовив «кол».

– А молоко?

– Молоко. – Дюссандер пішов крізь