Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Що стосується способу розв’язання проблеми страйків і бунтів, котрі передували Першій світовій війні, то на нього брудно зводила наклеп тогочасна партія лейбористів. У 1978 році прем’єр-міністр від лейбористів Джим Каллаган казав, що у родини Черчиллів вендета проти шахтарів Тоніпенді. А нещодавно, у 2010 році, Рада Південного Вельсу спробувала перешкодити перейменуванню місцевого військового табору на його честь. Та й досі знайдуться парламентарі-лейбористи, які твердитимуть, що 1910-го Черчилль без жалю послав армію проти беззахисного трудового люду. Яка ж це все маячня.

Записи чітко свідчать, що загони у Тоніпенді поводилися стримано. Насправді ж торі нападали на Черчилля, вважаючи, що він надто м’яко реагував у тій ситуації й пригальмовував війська. Те, що він скерував їх для протидії лютим докерам у Ліверпулі в 1911 році, було правдою, як і те, що вони застосовували зброю. Проте завдані збитки були величезні, і ситуацію потрібно було брати під контроль; особисті симпатії Черчилля були на боці страйкарів, так само як і у випадку шахтарів у Тоніпенді. «Вони живуть дуже бідно, отримують мізерну платню, а тепер іще й майже голодують», — коментував він. А про докерів-страйкарів у Лондоні казав королю, що у них «…справжня біда. Більшу частину накопичених заробітків цей невиправдано обтяжений клас робітників витрачає на здоров’я й утримання. А на них, як виявляється, покладено роботу, життєво важливу для функціонування нашої цивілізації».

Знову і знову ми бачимо Черчиллеве роздратування керівним класом і підтримку профспілок. Коли 1917-го обіймав посаду міністра озброєнь, він стикнувся з проблемою страйку працівників військової промисловості у Клайді. Черчилль запросив їх до міністерства на чай з пирогом і, відбившись 12 відсотками, залагодив ситуацію. Та щоб задовольнити окремі скарги, подав на розгляд законопроект про озброєння та запевнив робітників, що «жодного не буде покарано за членство у профспілці або за участь у розв’язанні цієї торгової суперечки».

Він доклав багато зусиль до виходу із Загального страйку в 1926 році, але, хай там як, у своєму підході до деталей усіх конфліктів мав примиренську позицію. Літо та осінь він намагався змусити власників шахт прийняти той факт, що їхня збідніла робоча сила заслуговує на мінімальну заробітну платню, та стверджував, що капіталісти у тій ситуації «уперті» і «нерозважливі». І знову заслужив презирство від торі, які відчували, що він намагається втрутитися у право управлінців управляти.

Є ще чимало прикладів. Якщо потрібно виправдати вступ Черчилля до великого пантеону лівих законодавців, можна додати зниження пенсійного віку із 70 до 65 років (зараз ми трішечки обернули цю надмірну щедрість навпаки); неодноразові заклики до націоналізації залізниці; заклик до введення податку на надприбуток зі спекулянтів воєнного часу; впровадження у галузі британської промисловості такої улюбленої норовливими профспілковими делегатами 1970-х перерви на чай.

То яким він був? Настав час справжньому Вінстону Черчиллю вийти вперед в істинних кольорах. Рожевий він чи блакитний?80 До слова, у Ґілберта і Саллівана є куплет на цю тему: «Народжені малята вперті,/Дівчата і хлоп’ята всі./Є консерватором у серці/Чи лібералом у душі?»

«Товариство Фабіана»81 і Беатріса Вебб називали Черчилля найпрогресивнішим політиком свого часу. І майже водночас його товариш, член парламенту ліберал Чарльз Мастермен, оголосив його «споконвічним і незмінним торі». Який же із цих поглядів вводить нас в оману?

Звісно, є і було чимало тих, хто легко пояснить цю загадку: тим, що Черчилль був наче флюгер, який стільки різного у різний час сказав, що, за словами Бівербрука, урешті-решт дотримувався усіх поглядів у всіх питаннях. Або ж, як казав Асквіт: «У Вінстона немає жодних переконань».

Не певен, що надам значної ваги критиці від безпотентного вівцеподібного Асквіта, який неодноразово підставляв Черчилля, на кабінетських зборах писав жалюгідні любовні листи Венеції Стенлі й часто бував настільки п’яний, що Черчиллю доводилося брати його роботу. Кар’єра Черчилля поглинула величезний шмат британської історії. Більш-менш безперервно він обіймав високі посади із 1905-го до 1922-го — такий відрізок у 17 років спокійно затьмарює терміни більшості сучасних політиків, а проте це був усього лише його перший період, — навіть до того, як він став канцлером Скарбниці, уже не кажучи про пост прем’єр-міністра.

Звичайно, іноді його висловлювання звучать дивно поряд зі словами, сказаними пізніше, у відповідь на інакші проблеми, з інших часів. Усе ж той, хто звинувачує Черчилля у політичній непослідовності, недооцінив глибину і гостроту його політичної думки. На мій власний погляд, Черчилль мав дуже чітку політичну індивідуальність і незмінний набір принципів.

Він був одночасно і реакціонером, і лібералом, оскільки по суті своїй був вікторіанським вігом-розбійником. Він вірив у велич Британії, в імперію, у збереження встановленого ладу в країні, у якій виріс. Також вірив у науку та технічний прогрес і в те, що уряду можна і слід втручатися у ці сфери задля покращення умов для народу.

І понад усе він вірив, що існував зв’язок між двома цілями: просуванням і захистом Британської імперії та добробуту народу — і що друга сприятиме підтримці першої. У цьому був сенс ліберального консерватизму.

Уявіть, яке життя він міг побачити зимової ночі, йдучи вулицями Манчестера. Прочитавши у 1902-му те, що писав Сібом Раунтрі про долю бідняків у Йорку, він казав, що «волосся стало дибки». Через бум народжуваності 1906-го злидні манчестерських нетрів стали навіть гіршими.

Вони з Маршем бачили будинки без водопроводу, без каналізації, де сім’ї жили по десятеро людей в одній кімнаті. Дитина там мала не більше ніж один шанс із чотирьох дожити до свого першого дня народження. У тих нетрях Черчилль зустрів людей, які були не відносно бідні, а абсолютно. Вони були геть бідні: нищівно, замучено, безнадійно бідні, позбавлені цілих категорій речей, які більшістю знедолених сьогодення сприймаються як належні.

Сібом Раунтрі був дуже суворий щодо того, кого можна справедливо називати бідняками. Людина може бути зарахована до цього класу, казав він, тільки якщо не може собі дозволити взагалі жодного транспорту, яка змушена йти пішки, аби навідатися до родичів чи вирушити за місто. Людину вважали бідною, якщо вона не мала змоги придбати поштові марки; купити тютюну,