Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр 📚 - Українською

Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

871
0
05.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Треба спитати у Бога" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 80
Перейти на сторінку:
пригода. То я оце побазарувала, а на автобус спізнилася, твій батько як у воду дивився... Га? Де я, питаєш? Та коло базару ж! Не тре’ тобі їхати, кажи, де живеш, сама приїду, чого там. Що? Кажу, візьму таксі та й буду скоренько, а чо’, гроші в мене є, вторгувала ж за картоплю, кажи, де живеш!

Я назвав адресу, ще хотів перепитати, чи баба Ялена добре розчула, але вона вже повісила трубку.

Дружина заходилася коло вечері, а я спустився до під’їзду виглядати гостю. Вона не забарилася, невдовзі підкотило таксі, і з нього вийшла баба Ялена Горобчиха — маленька, сухенька, зате спритна не по літах, про таких кажуть: не ходить, а брикає.

— Ти, Миколовичу, мені вибачай, що я наче з печі вилізла, — вона показала на поли свого старенького сачка (звісно ж, базарувала). Її вузьке, як стручок, лице світилося живенькою усмішкою, а щоки-подушечки і справді червоніли, ніби прихоплені морозцем.

— Ну що ви, що ви...

— Ге, не ждав? Признавайся! — Горобчиха витерла долоню об сачок і довго трясла мою руку, винувато заглядаючи в обличчя: — Оце ще такої мороки тобі не хватало, ге? Я б, може, й не завдавала клопотів, але ж вторгувала там якусь копійку, скажу тобі по секрету, то, думаю, щоб не витягли вурки. Бо картопля ж нівроку вродила, он і тобі клумачок привезла, ви ж тут на всьому купованому.

— Спасибі, бабусю, ну що ви оце такого мішка тягли-надривалися?

— Та він легенький! — Горобчиха підхопила клумака й кинула собі на плечі. — Сама занесу, щоб ти не замурзався.

Я насилу відібрав у неї мішка й побачив, що баба Ялена таки кріпка в руках — завдала пудів зо три на плечі.

Ми зайшли до ліфта, в який навіть моя мама ступала вагаючись, а бабі Ялені хоч би що — ніякого страху, ніякого дива, наче вона підіймалася в ньому щодня.

— Ти на якому поверсі живеш? — спитала.

— На тринадцятому.

— Еге, непогано. Пилюки менше й машини не так гудуть. Правда, число нещасливе, але що зробиш.

На порозі дружина розцілувалася з бабою Яленою, голосно так, як з найближчою родичкою, вона чомусь думає, що в селі усі родичі. Від поцілунків баба Ялена ще дужче розчервонілася, потім зняла припорошені чапці й нечутною ходою зайшла до кімнати, водячи на всі боки маленькою голубиною голівкою. Обійшла всю квартиру, заглянула туди й сюди і сказала:

— А чо’ жити можна. Правда, тіснувато трохи, подвір’я ж у вас нема, але, я ж кажу, можна миритися.

Поки готувалася вечеря, я ще вивів бабу Ялену на балкон, звідки як на долоні було видно Дніпро, його кучеряві зелені схили, а там, на горі, світилася золотом Лавра.

Горобчиха незворушно поводила довкола гострими очками, — так спогорда оглядає низи лелека із високості, — й зітхнула:

— Непогано. Аби ще ота труба не диміла.

— Яка труба?

— Та он же, — вона показала десь у далину, туди, де щезав із виду Дніпро, і я вперше побачив, що там, на березі, бовваніла якась труба, мабуть, стояв комбінат, чи що воно, не знаю, бо відколи живу в цій квартирі, ніколи туди не придивлявся.

— А ген Лавра, бачите? — уже піснішим голосом спитав я.

— А чо’ ж не бачу! В Лаврі я була. Колись стільки про неї наслухалася, що, скажу тобі, Миколовичу, по секрету, взяла та й пішла, а там нічого такого й немає.

Я тільки ніяково повів плечима.

Де вже гостя не скупилася на похвалу, то це за вечерею. Низенько так схилялася над тарілкою, щоб ніде й крихта не впала, і жувала швиденько — цок-цок виделкою, видно, ще не мала мороки з зубами.

— Ти мені, дочко, розкажи по секрету, як цей салат роблять, то я й собі вдома зготую, а чо’.

Це дружині — як медом по губах, засяяла враз, а тоді й бабі відплатила тим же:

— А ви ще, дивлюся, молода зовсім.

— А чого ж би я була стара! Молода, звісно. — Вона поправила на собі крапчасту хустинку, ховаючи під неї сиві посічені пасма. — Хіба сімдесят дев’ять літ — це багато? Крихта! Я ще, вважай, і не жила. Оцих-о годочків мені тіки й хватило, щоб роздивитися, як треба жити.

Дружина йде на кухню мити посуд, а ми сідаємо з бабою Яленою на дивані погомоніти.

— Чув я, що ви й у Німеччину їздили?

— А чо’ ж, їздила. До Сані їздила, він же там у мене похований. От і поїхала. Хіба це довго — літаком? Колись я на храм у Лисянку довше добиралася. А тут що — сів у літак, їсти тобі принесли, поки попоїв — і вже вилазь. Германія.

— У літаку не страшно було?

— Чого ж би страшно? Люди ж летять, не бояться, то й я з ними.

— А в Німеччині, між чужих людей, як? Мабуть же, боязко?

— Чого б це я боялася? Язика маю, що треба — розпитаю.

— Хіба ви по-німецькому вмієте?

— А чо’ ж, трохи знаю. Якби не знала, то вони б мене викотили з Германії, як бджоли муху. А так — нє. Підходжу на вулиці та й кажу: «Ґутен так, дамочко, как мені пройти отуди й туди?» А вона мені каже: «Йдіть, мамашо, так і отак».— «Данке, — кажу. — Дай вам Бог здоров’я». — А вона сміється, розбирає, що я їй не лихого бажаю. Е, скіки там того діла, язик до Києва доведе, а то щоб до Германії не довів. Це ось додому не попала, бо на автобус спізнилася.

— Та куди вам поспішати? — кажу. — Погостюйте у нас.

— Е ні, Миколовичу, іншим би разом з дорогою душею, а зараз не можу. Взавтра мені цеглу привезуть, я ж, скажу тобі по секрету, хату нову зібралася ставити, то раненько поїду.

— Хату? Так у вас же ще й та наче непогана.

Баба Ялена пильно дивиться на мене, і голівка її дрібно хитається, як маківка на вітрі.

— Я знаю, що ти думаєш. Отак і в селі кажуть: бач, яка, одною ногою в ямі, а надумала нову хату ставити.

— Та я ж не про це...

— Е, не кажи, люди всі такі. А чо’? Бо жить не вміють. Ну хай би

1 ... 40 41 42 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"