Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

І ті серця, одним бажанням злиті,

Таким промінням сяють в білім світі,

Що тільки сонце може буть зрідні,

Над нашим полем освітивши дні.

НаЬ не зламаєш сталлю, де та міць,

Щоб погляд наш, як спалах блискавиць, Пекучим жаром вдарила й затьмила?

То ленінських завітів віща сила,

То ленінської мислі яснота Гартує нас в грядущі дні й літа.

БАЛАДА ПРО ПАНФІЛОВЦІВ

За вольним полем, за пургою, за твердим тупотом

копит

Висить над смертним гуком бою дубовий одинокий

щит.

На Дубосєківській 1 заставі свистить, сивіючи, пурга, І молода береза в полі у битві з вітром знемага.

А двадцять вісім у могилі,— по-братськи бився тут

боєць,—

Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце ліг

свинець.

Не все минає у житті,

І слава не мина,

І на дубовому щиті Горять їх.імена.

Із перетлілих теплих рук,

Ромашко, зацвіти!

Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи.

і

А переХ ними чорні танки, чужі, ворожі черепи, Горюче, вилите з бляшанки, і масло, схоже до ропи.

Уся гработа і підлота в зелених швабських шинелях Шукала тут земля і злота і впала мертвою на шлях.

Хрести мальовані на плитах, броні роздерті рани

злі —

Уся Німеччина розбита на цім ошматковІ землі.

А двадцять вісім у могилі,— по-братськи умира

боєць,—"*

Лежать на неприступнім схилі: ворожий в серце лік

свинець.

Не все минає у,житті,

І слава не мина,

І на дубовому щиті Горять їх імена.

Із перетлілих теплих рук,

Ромашко, зацвіти!

Із крові, з гибелі, із мук Встають нові світи,

Де ми ішли в гарматний гук,

Як друзі і брати.

* *

*

Синіє темний вечір. Листопад Табун вітрів заводить в тихий сад,

І припинає на ремінні віжки,

І жолобами ставить їм доріжки З червленою листвою.

А до грив Вплітає верес із осінніх нив І зорі сипле, як вівси пахучі,

0 вечори моїі О рідні тучі!

Я теж, мов кінь, в труді узяв снаги,

Лечу в бою а чи тягну плуги,

1 сурми крик, і дзвін важкого плуга,

Родючих піль напруга і потуга

Дає мені відраду у житті І пахощі землі в рахманнім полі,

Нехай добра я не зробив доволі,

Так я'ще молодий, бо я в путі!

Я бачу синь важких липневих злив І паровозів жар у перегоні,

И вітри осінні, як гарячі коні,

Іржуть і крешуть, і свистить між грив Моїх пісень незгублений МОТИВ!

СЛОВО

Є такі: за ніч півтисячі вижене Ріпних рядків, як нудний потік,

Мені б одне слово — важке, не зніжене,

Щоб серце тримало не ніч, а вік.

Щоб не збивалося на скороговорку,.

Сиділо б, як сторож біля воріт,

Курило б зі мною одну махорку,

Ділило б зі мною і хліб, і піт.

І, схоже на мене кожною рисою,

Любило б дороги й рясні громи,

Із синіх дощів під курною завісою Ткало б землі моїй килими.

Чи, може, прибравшись веселим хлопчиком, Ходило б у дальній мережі доріг,

Схилялось зі мною над кожним окопчиком, Над кожним горбком, де боєць поліг.

І якщо народиться вірш із голосом,

Не будем перечити, хай зроста,

Пшениця бринітиме стиглим колосом, Литаврами площ загудуть міста.

З твоїми трембітами і потоками,

Шляхами, огнями золотоокими,

Нехай трудівниця земля встає,

Слово моє!

Багаття моє!

* * '

*

Хотів би ту ношу скинуть з плеча,

З нею-бо більше мороки ніж свята,

А вона — рождається, як дитинча,

І просить, і зводить малі рученята.

Потім зростає, цвіте в маю,

Слово «кохаю» — ставить девізом, Неукротиму волю мою Палить вогнем і січе залізом.

Потім бунтує, як повідь рік,,

Вікна ламає твойого дому,

А ти її просиш в сусідки навік,

Таку невідому й давно відому.

І їй віддаєш половину життя,

А може, і все, невелика ж оплата,

І сам біля неї, пемов дитя,

Тремтиш, простягаєш малі рученята.

СТРУМОК

Шепоти, жебони, блакитноокий,

Гаси блискавиці із горобою,

Остуджу устами твої потоки,

Буду гомоніти разом з тобою.

Дякую за те, що обмив мені рану Сорок четвертим гарячим літом. Виблиснув ніччю з диму-туману Синім узористим самоцвітом.

Лився в баклаги не по краплині, Спеку гасив і стояв стіною,

Дякую, що на смертельній хвилині Шаблею ліг межи німцем і мною.

Тільки на тебе я злий сьогодні, Чуєш, як серце несе осмуту?

Де ти ховався у дні безводні, _ .

Де ти лелів у посуху люту?

Колос у полі благав: крапличку!

В синій жалобі гречка горіла,

Ти ж не міняв свою давню звичку — Лився в Дніпро, не шукаючи діла.

Що ж ти за друг?

А земля зелена Густо врожай колосить і носить, В’ється струмок біля ніг у мене,. Наче за кривду прощення просять.

Спершу грім ударив над Подолом Залпами у тучу грозову,

Прокотився, загримів над полем, Молоду хвилюючи траву,

Синім світлом освітив криницю, Чебрецем і смолками запах,

І його залізну колісницю Бачили в зволожених степах.

Як жаріли хусточки червоні Під диханням обважнілих нив,

Як летіли коні в перегоні,

Заломивши блискавки до грив!

Дереза, й шляхи, і світлі хати,

І хлібів дорідне яр-зерно—

Все за громом бігло, як солдати,

Під його багристе знамено.

* *

*

Ніхто мені спогад роками не зв’яже, Поглянь: за дорогами, ледве Помітні, На міді полів чоріюрукі пейзажі Шумлять, обважнілі у теплому квітні.

Вони ожили по грозі і напасті,

Залізо їх рвало і спека сушила, Затінені сонцем дуби мускулясті І бронзових сосен зелені вітрила.

їх радує день і дівоча розмова, Рахманного поля розбуджені соки, Дніпровських лиманів лискуча підкова, Шатра повечірнього небо високе.

О юність моя, піднімайся з дубами, Зеленим листів’ям, гіллям чорнокорим, Грози напивайся сухими губами, Вдивляйся в світанок опаленим зором!

Через літ п’ятдесят хай приходять в гості Ті, що їли й пили сьогодні зі мною,

Де тягнуть плуги порозсідлані коні, Вгрузаючи в землю, в тяжкім перегоні, Де наша свобода у праці і в щасті Шумить у світи, як дуби мускулясті.

Ті, що підривались на мінованім мості І стояли за танками живою стіною.

Ану, скажуть, покажи свої сиві скроні,

Чи й зараз кричиш на світанку півнем,

Чи ще не захрип, як тоді в батальйоні, Віку доживаєш тихим чи гнівним?

Із якими струмками говориш нині,

Із якими ночами кочуєш в полі?

Кого полюбир у земній долині,

Чи, може, вже досить, чи вже доволі...

Тільки я не лежатиму десь під лавою,