Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Вона посміхнулася, побачивши, як дівчина відвела очі. Скільки їй? Вісімнадцять? Двадцять? Без працюючого імпланта та підключення до бази визначити це можна було дуже приблизно. Навряд чи більше. Вона вийшла з орфанажу й отримала це розподілення, тож усе відбулося менше ніж рік тому. Дев’ятнадцять. Чи скільки в них там, за марсіанським календарем — дев’ять, десять?

Сама О’Шонессі ніколи не ступала на марсіанський ґрунт, але дещо знала про цю планету та побут її міст. Підземні лабіринти, що спускалися на кілометри вглиб, штучне освітлення, штучне повітря, синтезоване їдло. Такі ж каземати, як і тут, тільки велелюдніші та значно байдужіші до своїх мешканців. Військова структура корабля дає кожному матросові одяг, лежак, питво та їжу. І роботу, щоб не нудьгував. Корабель слідкує за ним, виховує та підтримує. Підземні міста Марса сим не дуже переймалися. Людство відбило їх у мі-го, так… Та чи знало воно, що робити з Марсом, який тисячу років жив ізольований? «Струхлявіли кістки наші, загинула надія наша, відірвані ми від кореня!» Чи були марсіяни людьми? Не фізіологічно, радше ментально? Це питання тривожило багатьох землян — значно вищих і шляхетніших за Бріджит О’Шонессі. Що робити з тими, хто ніколи не ступав на святу землю Каппадокії? Хто не відвідував храмів Світлосяйного і не чув його голосу в своїх снах? Так, земляни також пережили рабство, але все одно марсіяни відрізнялися від них — бо пережили його інакше.

Вони не повставали. Їх звільнили — всупереч (як дехто стверджував) їхньому бажанню.

Бріджит зрозуміла, що вже деякий час не зводить погляду з оціпенілої Кассандри. А ще зрозуміла, що взагалі не уявляє, що їй тепер робити. Розігріта палуба лоскотала п’яти.

— Нам краще піти, — промовила раптом дівчина.

— Чого це раптом? — обурено спитала Брідж. Вона розуміла, що дівчина права, що треба рухатися, що тут їм більш нема чого робити… але не хотіла визнавати, що не знає, куди саме треба йти. До секторального габу ФБ? Непогана думка, але якщо там і справді був бій, то десь там мають бути й переможці. І вочевидь не ті, кого вона б хотіла бачити.

— Нам краще піти, — вперто мотнула головою Кассандра.

Бріджит прикусила губу — так, що в роті з’явився залізний присмак, який трохи збив нудоту.

— Лізь у свою нірку, мишко, — просичала вона. — Чого ти зі мною…

Вона не договорила. В одному з проходів залунали кроки металевих підошов та хрипкі чоловічі голоси. До габу наближалося не менше п’яти осіб.

Кассандра спробувала підтягтися до отвору, але зачепилася за щось ногавицею комбінезона й заборсалась, намагаючись звільнитися. Охоплена раптовою панікою, Брідж кинулася до неї, спробувала відштовхнути, аби дістатися до отвору першою. Звісно, вона розуміла, що це можуть бути космопіхи, свої, що вона просто має зачекати, але жах, який охопив її, вщент розбивав ці аргументи, лишаючи на поверхні тільки образ згорілого Гутмана — і слова Кассандри.

Заколот.

Між жінками зав’язалася боротьба — раптова, але запекла, вони штовхалися, важко сапаючи, ледь стримуючи скрики. Під глухий скрегіт пласталі та шипіння й тріск порваних комунікацій вони лише сопіли і кректали, не розтискаючи губ.

— Ані руш!

Постріл батогом хльоснув по мертвотному ембієнту габа, але жінки лише подвоїли зусилля. Брідж врешті відштовхнула Кассандру і вже підтягнулася до отвору, коли чиясь рука вхопила її за ногу і рвонула назад. Вона спробувала вирватися, але невідомий тягнув її вперто, а за мить її вхопило ще декілька людей, притиснуло до палуби. Кассандра кричала десь праворуч. Опиратися далі було безглуздо, тож Бріджит припинила смикатися і розслабилася, намагаючись зрозуміти, хто на неї напав.

Двоє, що схилилися над нею, були в обладунках космопіхоти, ще один — в інженерному комбінезоні. У піхотинців візори були непрозорі, обличчя ж інженера можна було розгледіти — розшаріле, з виряченими блискучими очима і вогким підборіддям, наче він не міг стримати слиновиділення.

— Ти хто? — спитав один з піхотинців.

Брідж не відповіла. Він поклав долоню в броньованій рукавиці їй на шию, натиснув. Гортань відгукнулась слабким хрускотом. Дихати стало важко.

— Ти хто?! — повторив піхотинець запитання.

— Інквізиторка! Вона інквізиторка! — вискнула Кассандра. Бріджит відчула жар під черепом, в очах потемніло від ядучої суміші жаху та гніву.

— Добре, — космопіх прибрав руку.

Після цих слів почалося справжнісіньке жахіття, бо вони прозвучали наказом. Заколотники стали зривати з Брідж одяг, якого й так було небагато. Його рвали, тягнули, ламаючи застібки, полосували лезами. Компресійне спіднє не піддавалося, боляче врізаючись у тіло, але нападники не відступали. Врешті щось тріснуло, тиск ослабнув. Поряд голосила Кассандра, було чути, як шматують її комбінезон. Щось вибухнуло, задзижчало — десь неподалік, за переділкою, завили сигнальні сирени. Хтось вдарив Брідж в обличчя, в очах спалахнуло червоним. Її підхопили, потягли, у голові в неї запаморочилося, її знудило. Хтось закричав від огиди, її смикнули, потім почали бити. Потужні удари прилітали звідусіль — по голові, по ребрах, животу й стегнах, руках і спині. Здається, її било одразу з десяток людей… Потужним вибухом спалахнув у голові біль — але урвався, не протривавши й миті. Темрява поглинула Бріджит О’Шонессі.

XV

Адмірал споглядав на Декарта згори вниз, холодний та відсторонений. У тривожному, майже невротичному мерехтінні стереограм та моніторів його незворушність лякала. Капітан дивився на свого очільника, наче заворожений.

— Надмірне перевантаження контура відведення реактора, — хтось із місткових операторів наважився повернути капітана до тями. Декарт озирнувся.

Матриці вказували, що через аварійну зупинку рушія системи відведення енергії не витримували. Рубіновим спалахували показники порушень у системах живлення. Першими ластівками стали збої в утилізації тепла та клімат-контролі. Система теплового регулювання — одна з критичних — відреагувала на проблеми живлення вже за вісім хвилин після зупинки рушія.

— Є зв’язок з гросінженером Зіверсом? — запитав Декарт. — З’єднайте!

— Слухаю, пане капітане, — синтетичний голос Зіверса звучав дратівливо спокійно. Настільки, що здавався навмисно зухвалим, ба навіть глузливим.

— Се я вас слухаю, — процідив капітан. — Ви порушили мій прямий наказ, за що відповідатимете, присягаюся. Нині ж я хочу почути, як ви рятуватимете корабель. Процедури деактивації реактора ініційовані? Статус?

— НРІ показує вам те саме, що й мені, Декарте. Процедура аварійної зупинки не ініційована. Причина — ваше зволікання. Системи зовнішнього контролю пошкоджені, віддалене адміністрування неможливе, контроль над тринадцятим сектором втрачено сорок вісім хвилин тому. Я працюю над альтернативними варіантами.

— Ви мене звинувачуєте? — Декарт відчув, як від гніву перехоплює спазмом горло. — Ви порушили мій наказ! Ви поставили під загрозу материнську групу!

— Се була єдина можливість зупинити