Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

Із запізненням отець Бравн помітив ще дещо. У дзеркалі перед собою він побачив, що двері безшумно відчинилися й увійшов містер Поль із звичним незворушно блідим обличчям.

— Змушений вам сповістити, що до берега підійшов човен, на ньому — шість чоловіків, а на кормі сидить джентльмен, — шанобливо повідомив дворецький, так ніби він був сімейним адвокатом.

— Човен? Джентльмен? — перепитав князь і встав.

У приголомшливій тиші почувся крик якогось птаха в осоці й відразу ж, перш ніж хтось устиг щось промовити, повз три вікна промайнула нова постать і нове обличчя, подібно як годину чи дві тому промайнула постать князя. Та якщо не враховувати того, що в обох був орлиний профіль, то спільного у них було мало. Замість нового білого циліндра князя Сарадіна на голові в гостя був чорний циліндр антикварної або чужоземної фірми, а під ним — юне й урочисте обличчя, ретельно поголене синювате рішуче підборіддя. Всім цим він трохи нагадував молодого Наполеона. Таке враження посилював зовнішній вигляд гостя. Він був одягнений в дивні та старовинні речі, так ніби йому ніколи й на думку не спадало змінити одяг предків. На ньому був старенький синій сюртук, червоний жилет, котрий чимось нагадував військовий, і штивні білі штани з часів ранньої вікторіянської епохи, та зараз вони виглядали дивно й недоречно.

— От чортівня! — вигукнув князь Сарадін, схопив свій білий циліндр, попрямував до вхідних дверей і відчинив їх у сад, залитий промінням вечірнього сонця.

У цей час новоприбулий гість та його приятелі вишикувалися на галявині, ніби мала армія на сцені. Шість човнярів витягнули човен на берег і стояли, тримаючи весла, ніби списи. Це були смагляві чоловіки, деякі мали сережки у вухах. Один із них вийшов уперед і став біля юнака з оливковим обличчям у червоному жилеті; в руках він тримав велику чорну коробку незнайомої форми.

— Ваше ім’я — Сарадін? — запитав юнак.

Сарадін недбало погодився.

Очі новоприбулого гостя, сумовиті й карі, як у пса, зовсім не були схожі на неспокійні й блискучі сірі очі князя. Та отця Бравна терзало дивне відчуття, що він уже десь бачив таке саме обличчя; але він згадав про повторюваність зображення в дзеркальній кімнаті й цим намагався пояснити собі цей дивний збіг.

— Най його качка копне, той кришталевий палац! — бурмотів він. — У ньому все повторюється багато разів. Це подібне на сон.

— Якщо ви — князь Сарадін, — сказав юнак, — то я можу сказати вам, що моє ім’я — Антонеллі.

— Антонеллі, — мляво повтоврив князь. — Я звідкись знаю це ім’я.

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав молодий італієць.

Лівою рукою він увічливо зняв свій старосвітський циліндр, а правою дзвінко вдарив князя Сарадіна по обличчі, настільки сильно, що циліндр покотився вниз по сходинках, а одна із синіх ваз захиталася на своїй опорі.

Князь — ким би він не був, а боягузом — ніколи, — схопив свого супротивника за горло й ледь не перекинув на траву. Та юнак вивільнився з поспішною ввічливістю, котра зараз видавалася не надто доречною.

— Все правильно, — сказав він, задихаючись і добираючи англійські слова. — Я вас образив. І я дам вам сатисфакцію. Марко, відкрий коробку.

Чоловік, котрий стояв поруч з ним, із сережками в вухах і чорним футляром в руках, відкрив його і вийняв звідти дві італійські рапіри, з розкішними сталевими рукоятками й лезами, котрі устромив у землю. Незнайомець зі смаглявим обличчям месника, котрий стояв навпроти входу, дві рапіри, що нагадували два хрести на цвинтарі, і ряд човнярів надавали цій картині дивного вигляду якогось варварського судилища. Та все це відбулося настільки раптово, що все довкола залишалося без змін. На галявині продовжував сяяти захід сонця і птах продовжував кричати, ніби віщуючи якесь мале, але жахливе призначення.

— Князь Сарадін, — сказав юнак, котрий називав себе Антонеллі, — коли я був немовлям, ви вбили мого батька й викрали мою матір. Моєму батькові пощастило більше. Ви вбили його нечесно, не так, як я маю намір убити вас. Ви і моя горе-матір відвезли його в самотню місцину на Сицилії, скинули зі скелі й попрямували своєю дорогою. Я міг би повторити ваш учинок, якби це не було настільки мерзенно. Я шукав вас по всьому світу, а ви постійно втікали від мене. Та сьогодні врешті знайшов. Тепер не втечете, і я даю вам ту можливість, котрої ви не дали моєму батькові. Вибирайте, якою рапірою будете битися.

Князь Сарадін насупив брови, і якусь мить здавалося, що він вагався, та в його вухах усе ще дзвеніло від ляпасу, він стрибнув уперед і схопив одну з рапір. Отець Бравн також кинувся вперед і намагався запобігти цій сутичці, однак досить швидко зрозумів, що його присутність лише погіршує справу. Сарадін належав до французьких масонів і був відчайдушним атеїстом, втручання священика лише помножувало його впертість. А що стосується юнака, то зупинити його не зміг би ніхто. Цей молодий чоловік з обличчям Бонапарта й карими очима був суворіший за будь-якого пуританина — він був язичником. Він міг просто вбити, так як вбивали на світанку епохи; він був людиною кам’яного віку, а точніше — кам’яною людиною.

Залишалася одна надія — скликати всіх домочадців. І отець Бравн побіг у будинок. Там він дізнався, що всі слуги відпочивають на березі, тому що так їм наказав містер Поль. Лише похмура міссіс Антонія неспокійно проходжувалася видовженими кімнатами. І в ту мить, коли вона повернула до нього своє напружене обличчя, отець Бравн розв’язав одну із загадок дзеркального будинку. Великі карі очі Антонеллі були надзвичайно схожі на карі очі міссіс Антонії, і, ніби у візії, він зрозумів половину цієї таємничої історії.

— Там, ззовні, ваш син, — сказав він без зайвих пояснень, — або він, або князь може загинути. Де містер Поль?

— Він біля пристані, — тихо відповіла жінка. — Він… він… кличе на допомогу.

— Міссіс Антоніє, — рішуче сказав священик, — зараз не час на дурниці. Мій друг на своєму човні зійшов униз по ріці, щоб порибалити. Човен вашого сина охороняють його люди. Залишилося одне каное, навіщо воно містеру Полю?

— Санта Марія! Я не знаю! — промовила жінка і, знепритомнівши, впала на підлогу.

Отець Бравн підняв її й